Звуки піаніно просочуються наче в самий мозок, спочатку – ледь чутно, потім – сильніше, настирливіше, поки не виокремлюються в струнку мелодію, яку ти нарешті впізнав. Це «Суліко», грузинська пісня.
Піаніно знаходиться в квартирі поверхом вище. У полуденній тиші звуки долинають чітко, їх не в змозі утримати навіть стіни. Ти чуєш мелодію наче поруч із собою, наче з сусідньої кімнати. Грає, напевно, дитина, бо тільки дитяча рука здатна видобувати такі незахищені і прозорі звуки. Пісня повторюється багато разів, замовкає на кілька хвилин, потім виринає знову, наче народжуючись із повітря.
Ти приклав вухо до жовтої шпалери, вслухаючись у шурхотіння таємничого простору межи стін. Так і є: звуки йдуть зверху, піаніно стоїть прямо над тобою. Дитина, вочевидь, самотня, покинута, бо грає одну і ту ж мелодію вже з півгодини. Ти дістаєш скрипку, смичок. Обережно, ніжно торкаєшся струн. Знаходиш тональність. І ось мелодія ллється вже з двох інструментів, з двох душ. Ти повторюєш «Суліко».
Музикант зверху почув твій голос, бо піаніно враз замовкло. Дитина, напевно, заскочена неочікуваним дуетом з нижнього поверху. Прислухається. Ти граєш сам. Піаніно мовчить. Ти опускаєш смичок. Мить тиші, і мелодія зверху долинає знову.
Ти підхоплюєш гру, починаєш імпровізувати. Дитина кидає грати. Раптом безжально вдаряє по клавішах, іще, іще. Ти зупиняєшся. Минає кілька хвилин. І знову «Суліко». Ти вловлюєш терцію, даючи музикантові зверху можливість виконувати соло. Дитина вже не лякається невідомих звуків, а грає впевненіше, голосніше. Так триває десять, двадцять хвилин. Вас розділяє лише підлога, або стеля, ви ніколи не бачили одне одного раніше, не бачите і зараз, але чуєте. І розумієте.
Домашній концерт нарешті закінчено. Дитина втомилася. Ти відкладаєш скрипку. І радієш, бо до цього разу не брав інструмента до рук вже кілька місяців. Цікаво, що думає зараз про ваш дует невідомий музика зверху?
…Відтепер ваші спільні концерти тривають майже щотижня. Дитина вже не лякається скрипки з нижнього поверху…
Тобі майже тридцять. Намагаєшся подивитися на себе збоку – і бачиш повну поразку. Нове століття швидко розплющило тебе об стіну нерозуміння, затягло потужним мутним потоком на глибину, звідки сонце нагадує ледь помітну світлу дірочку в савані непроглядного мороку, яка з кожною хвилиною життя темніє, темніє, поки зовсім не перетворюється на порожнечу. Нема нічого, лише зневіра і відчай. У системі координат теперішньої людини ти ніхто, хіба що об’єкт знущань. Ти завжди жив іншими принципами і цінностями, і врешті-решт твої цінності і принципи дали тріщину, яка почала розростатись, поступово перетворившись на глибокий каньйон. Повний крах, розгром, бідність. Ну подивись: ані машини, ані свого житла, ані елементарних побутових дрібниць, які роблять існування кольоровим, дзвінким, мобільним, чотириколісним. Старий затертий одяг. Зламане ліжко. Грошей ледь вистачає заплатити за квартиру і на їжу.
І враз – ти залишився без роботи. Начальники вирішили, що два редактори в економічному журналі – це забагато, і не подовжили твій контракт. А насправді злобний і заздрісний упир-президент торгово-промислової палати, де ти останні півтора року працював у редакції журналу, не зміг знести того, що в його задроченій і напівтюремно-армійській конторі є хтось незалежний та інакший, творчий і самодостатній, і що окрім нього – суворого і деспотичного князька – по телевізору так просто показують когось з його підлеглих. «У цій організації інтерв’ю можу давати тільки я!» – налилося кров’ю обличчя гидкого троля. Довелося піти.
І два – зламався і випав передній зуб. «Декаданс» у розпачі – потрібно поспішати із записом нового альбому, який тепер завис якраз на тобі: надійшла черга записувати вокал. Невдовзі очікується кілька концертів, а ти зараз схожий на потвору, до того ж відчутно порушено артикуляцію, так що доводиться наново вчитися говорити і співати.
І три – господарі виганяють вас з Оленою з орендованої квартири, треба шукати інше житло. Терміново виїжджаєте зі світлої і просторої квартири на Набережній, з чудовим видом на ріку і острів, у непривітну і похмуру конуру на Малому Ринку, де за вікном стирчить кістяк недобудованої школи.
Усе це сталося протягом одного тижня. Здається, важчого жовтня в тебе ніколи не було.
Навколо згустився морок, розпач. Підробляєш випадковими статтями, конферансом на сумнівних муніципальних вечірках, нечастими концертами. Вдається продати кілька примірників твоєї першої книги поезій, але цього ледь вистачає на поточні потреби. Друзі допомагають влаштувати кілька презентацій книги з живими концертами у вузах, але всі зароблені кошти йдуть на пиво після цих акцій. Студенти активно цікавляться твоєю творчістю, уважно слухають музику, знають і підспівують деякі пісні, задають серйозні питання на творчих зустрічах, беруть автографи, і ти цієї миті помітно розквітаєш, але ввечері тебе знову охоплює липкий страх безвиході.
Тебе начебто знають, нібито шанують, може, й поважають, але на постійну роботу ніде не беруть: «Нам тут “зірки” не потрібні. Тут треба працювати, а ви ж постійно зайняті творчістю. Ви ж такий популярний, невже вам необхідна ця робота?» – каже чергова фарбована сука, і ти розумієш, що нормального життя, такого, яким хотів би прожити бодай кілька років, у цьому місті, а може, й у цій країні тобі ніколи не буде.
