Розділ 1
ПРОЩАВАЙ, МОЄ КРИХІТНЕ ЖИТТЯ!
Люди! Збулося! Грім гримить, земля трясеться, піп… Збулося велике російське пророцтво! Піп на курці мчить, попадя йде пішки, чеше попу гребінцем! Збулося! Завертай, мужик! Уві сні і наяву весь глобус зхибнувся, здурів, злетів з котушок. Куди ти мчиш, Америко? Агов, Європо! Росія вже нікуди не несеться, але зате задкує раком. Мусульмани, ать-два! Китай, дай на чай! На що жити? У кого вірити? Люди! Зруйновано все, що могло впасти, потонули всі, хто вмів і не вмів плавати!
Так казав мій тато. Розмахуючи руками.
Він потонув. І мама – теж.
В однієї сучасної російської дівчинки потонули в морі мама і тато. Дівчинка сміливо вирушила в підводне царство на саме Дно. Вона вирішила врятувати батьків від вічної смерті, повернути їх на Землю. Без батьків вона ж залишилася круглою сиротою!
На Дні з нею трапилися всякі злі пригоди. Подолавши безліч поневірянь, вона сама потрапила в клешні Смерті, в якості якої працював на дні Краб-Велетень, схожий на морський порт з десятками підйомних кранів.
Не який-небудь безглуздий Кощій Безсмертний зі старої казки, а величезний блискучий посланець майбутнього взявся шматувати дівчинку… За ним водилися різні клички. Чим страшніша нечисть – тим більше кличок! Деякі китайці, з тих, що жили на Дні, жахаючись, називали це чудовисько Шанхайською Примарою.
Коротше, цією дівчинкою була я, і сльози відчаю пирснули саме з моїх очей.
Коротше, коли Краб-Велетень з червоно-помаранчевим панциром стиснув мене потужною клешнею, я так злякалася, я так злякалася, що навіть опісялась! Але я навіть не помітила, що опісялась. Тому що я страшенно злякалася. А коли раптом відчула, що я опісялася, мені не було соромно. Тому що на моєму місці ви б усі опісялись…
Злякано пробігло переді мною все моє крихітне життя від щасливого світанку до самого дна. Стоячи на волохатих, тремтячих від злості, але при цьому міцних ногах, вилупивши очі-перископи, ВІН почав душити мене перед тим, як відправити в смердючу пащу.
І ось я вже в його смердючій пащі, зараз він мене порве!
Прощавай, моє крихітне життя! Я хрипко кричу:
– МамоОООООООООО!!!
Я вже відключаюся. А в голові стукає:
– Як же так? Кінець? Як же так?..
Розділ 2
СИИИ… ГРУДЕНЬ У МОСКВІ
– Сиии! – присвиснула Рожева Миша. – Мене аж у піт кинуло! Але ж ти уві сні лише впісялася?
– Що?
– Ну, те, що ти не обкакалася!
– Ні, тільки обпісялася.
– Сиии! А ти помічала, що тварини, включаючи людей, пісяють із задоволенням, а какають з мукою?
– Сиии! – передражнюю я Мишу. – Чому ти сьогодні така груба?
– Настали грубі часи. Інших не передбачається. Коли у тебе закінчується дитинство? Сиии?
– Сама ти Сиии! – розсердилася я.
У неї це «СИИИ!» існує у всіх видах: окличному, запитальному, прохальному, наказовому – головний присвист її мишачої мови.
– Подивись на годинник! – закликала мене Рожева Миша. – Де бабусині стрілки? Де твій будильник розміром з вигодуваного кроля? До кінця твого дитинства залишилась пара тижнів.
– Як же я все встигну?
– Ти стоїш над самим обривом казки.
– Кінець обірваний. Я зараз кинуся вниз.
– Як ти опинилася на морському дні?
– Мої батьки не захотіли зустрічати Новий рік у Москві.
– Сиии! Докладніше!
Рожева Миша нюхає клавіатуру комп’ютера, як шматок смачного сиру:
– Я сповнена натхнення! Знаєш, я більше за все на світі люблю сир Ґрюєр! Ах, Ґрюєр, Ґрюєр… Сиии! Я готова роками терти про сир! Коли мені страшно або весело – я завжди про сир… Ґрюєр – це краще музики Моцарта! Навіть самого сонця краще! Ементаль теж підходить! Одна лише голова Ементаля важить близько сімдесяти п’яти кіло!
– А я… Якби моя воля, я б усім на світі подарувала по хом’ячку, – вставила я.
– Але хом’ячків не можна перевозити через кордон, – зауважила Рожева Миша. – Втім, із сиром теж затримки на кордоні. Кладучи руку на серце, я все ж таки більше за все люблю Пармезан!.. Уявляєш? Давай напишемо книжку!
– Про сири? – пхикаю я. – Я бачу, ти Пармезан любиш трошки більше, аніж мене.
– Ти що! – злякалася Миша. – Не наступай мені своїми словами на лапи! Це боляче! Ні, книжка не про сири… Вона про Цар-Дно! Про безмежну підводну імперію!
Миша негайно занурилась у замисленість.
У вікно світить жебрацьке грудневе сонце. Рожева Миша потирає лапки:
– Почнемо, Марусю?
Жмурить очі, дивлячись у вікно:
– Цьому сонцю так і хочеться подати милостиню.
– Ми не в червні! – киваю я головою.
– Твої батьки подають жебракам милостиню?
– Тато – так, коли стоїть у заторі. А мама свариться: це не жебраки, а мафія!
– Навіть, якщо вони безногі?
– Мама переконана, що вони ховають ноги під собою…
– А чому твої батьки не захотіли святкувати Новий рік у Москві?
– Ну, це ціла історія! – Я сплескую в долоні. – Для цього треба зазирнути в татову голову.
