Санькя

Санькя
О книге

«Санькя» – героїчний роман про молодих ідеалістів, які протистоять жорстокому бездарному ладу, сучасна версія «Матері» Максима Горького. Початок двохтисячних. Мітинги, бійки, спалення «Макдоналдсів», допити в «органах», любов до Батьківщини і любов до дівчини, ненависть до «буржуїв» і до влади, свинцева безнадія російського побуту з його пияцтвом, брудом, злиднями, відсутністю у людей будь-якої надії на краще і вогнище приреченої революції у фіналі… І на тлі всього цього – доля головного героя роману Сашка Тишина, якого бабуся з дідусем ласкаво називають Санькя. Він намагається змінити світ, проте у який спосіб?…

Книга издана в 2015 году.

Читать Санькя онлайн беплатно


Шрифт
Интервал

Розділ перший

Їх не пустили на трибуну.

Сашко дивився під ноги: очі втомилися від червоних полотен і сірих свит.


Червоне миготіло поблизу, торкалося обличчя, іноді овіваючи запахом злежаної тканини.

Сіре стояло за огородженням. «Строковики», однакові, невисокі, курні, що в’яло стискали довгі кийки. Міліціонери з важкими, бордовими від роздратування обличчями. Неодмінний офіцер, який молодцювато, з викликом, дивиться у натовп. Його нахабні руки – на верхній поперечині огорожі, що відокремлює протестувальників від охоронців правопорядку й від усього міста.

Декілька вусатих підполковників, – під їхніми бушлатами вгадувалися натлумлені животи. Десь мав бути й полковник, найважливіший та діловитий. Сашко щоразу намагався вгадати, який він буде цього разу – верховний розпорядник мітингу опозиції, відповідальний за порядок. Іноді це бував сухорлявий, з аскетичними щоками чоловік із тих, які гидливо ганяють розжирілих підполів. Іноді він сам був як ті підполи, тільки ще більший, ще важчий, але рухливiший, бадьоріший, із частою посмішкою на обличчі, з міцними зубами. Зустрічався ще третій типаж – приходив зовсім маленький чоловік, схожий на гриб, але здатний дуже стрімко рухатися на швидких ніжках за рядами міліції…

Жодного власника полковницьких зірок Сашко поки не примітив.

Трохи далі, за огорожею, гуркотіли й вищали машини, нескінченно розгойдувалися важкі двері метро, курні бомжі збирали пляшки, діловито оглядаючи горлечка. Кавказець пив лимонад, спостерігаючи за мітингом з-за спин міліціонерів. Сашко випадково піймав його погляд. Кавказець відвернувся й пішов геть.

Сашко примітив неподалік за огорожею автобуси, на яких був герб із зубастим звіром. Вікна автобусів були зашторені, іноді шторки посмикувались. В автобусах хтось сидів. Чекав можливості вийти, вибігти, стискаючи у твердому кулаку короткий гумовий ціпок і шукаючи, кого б ударити зле, із замахом і наповал.

– Бачиш, еге ж? – запитав його Веня, сонний, похмільний, з очима, заплилими, мов переварені пельмені.

Сашко кивнув.

Надія на те, що на мітинг не прибуде спецназ, була невелика, і вона не виправдалася.

Веня посміхався, немов з автобуса, коли наспіє момент, вилетять не камуфляжні дияволи у важких шоломах, а клоуни з повітряними кульками.

Сашко безцільно рушив до натовпу, зігнаного за огородження.

«Як зачумлених зібрали…»

Огородження складалося з двометрових секцій, уздовж яких із рівними проміжками стояли люди у формі.

Веня пішов слідом за Сашком. Їхня колона перебувала на іншому боці площі, і вже було чути чистий голос Яни, яка шикувала хлопчаків та дівчисьок. Більшість тих, кого розглядав і торкався на ходу Сашко, виглядали погано й бідно. Майже всі вони були глибоко й роздратовано літні.

У їхній поведінці проглядалося щось приречене, немов вони прийшли сюди з останніх сил і бажають тут померти. Портрети, які вони несли на руках, притискаючи до грудей, зображували вождів, і вожді були явно молодші за тих, хто тут зібрався. Миготіло м’яко всміхнене обличчя Леніна, збільшене зображення, знайоме Сашкові ще по букварю. Випливало на тремтливих старечих руках спокійне обличчя спадкоємця Ілліча. Спадкоємець був у кашкеті й погонах генералісимуса.

Їм пропонували надруковані на сірому папері тонкі газети, Сашко відмовлявся, Веня весело огризався.

Сьогоднішня подія викликала суміш жалю й туги.

Кілька сотень або, можливо, кілька тисяч людей два-три рази на рік збиралися на цій площі – у якійсь нез’ясованій упевненості, що їхні сумні сходки стануть причиною падіння осоружної влади.

За минулі з часу буржуазного перевороту роки учасники мітингів остаточно постаріли й нікого вже не лякали.

Правда, чотири роки тому колишній офіцер і, як не дивно, філософ, розумник, оригінал Костенко вперше вивів на площу юрбу злих молодиків, які не завжди розуміли, що роблять серед червоних прапорів і літніх людей. За кілька років хлопці підросли й прославилися своїми нахабними акціями й гучними бійками. Тепер різношерстого молодняку в партії Костенка набралося стільки, що сьогоднішній мітинг наказали обнести залізною огорожею. Щоб не виплеснулося…

Іноді міцні, ясні старики з інтересом, надією й легким сумнівом вдивлялися в Сашка й Веню.

На трибуні статечно перетоптувався депутат патріотичної парламентської фракції. Навіть здалеку було помітно його рожеве, гладке обличчя, яке буває тільки в людей, які добре харчуються, що відрізняло депутата від усіх поруч – сірих і метушливих.

Депутат був одягнений у чорне, дорогого крою пальто. Смушкову шапку він зняв – і стояв перед народом з непокритою головою. Хтось із челяді, яка юрмилася позаду депутата, тримав цю шапку в руках.

Під трибуною були розвішані транспаранти з безглуздими написами, які ніколи й нікого не змогли б надихнути на жодний вчинок.

Сашко морщився читаючи.

Їм не дозволили виступити, поскаржившись на відсутність часу, і м’яко попросили не займати сходи на трибуну. Сашко, що стояв на передостанній сходинці, дивився знизу нагору на організатора. Організатор зображував незвичайну зайнятість:

– Давайте, хлопці, давайте. Іншим разом.

– Що там з Костенком? – уже спускаючись, почув Сашко басовитий, виразний голос депутата. Депутат примітив червону пов’язку з агресивною символікою на руці Сашка й поставив це запитання організаторові, який одразу полегшено відвернувся.



Вам будет интересно