«Хто я, чому я серед них…»
Наталена Королева – легенда української літератури
Сонце вже згасало і, немов у розпачі, кидало останні сполохи свого денного розкошування на порожні палаци, вілли та інші споруди таємничих Помпеїв, видобутих з полону сірого попелу несамовитого Везувію.
Відомий професор-сходознавець Гарвардського університету Омелян Пріцак1 намагався зазирнути чи не в кожний будинок, немов сподівався зустріти когось із знайомих. Він раз у раз перекидався словами зі своїм колегою по Гарварду, знаним у світі візантологом Ігорем Шевченком2.
Раптом професор Пріцак повернувся до мене:
– А чи знаєте ви, що розкопки в Помпеях вела і наша Наталена Королева?
– Письменниця? – відповів запитально я. – Ні, не знав. Не знав, що ця таємнича незнайомка… Так, незнайомка в Україні. Вона ще й археолог?
– О, вона була відомим археологом. Копала не тільки тут, де ми, можливо, саме й перебуваємо, – Ігор Шевченко зупинився і з висоти свого журавлиного зросту подивився на нас. – Копала вона у Персії, Вірменії, в Єгипті й, до речі, в Києві. Досліджувала Ярославів вал, що біля Десятинної церкви. Копала під орудою самого Хвойки.
– В українській літературі є ще один археолог. Поет, звісно, політичний діяч Олег Ольжич-Кандиба. Я з ним зустрічався перед війною у Львові, – додав Омелян Пріцак.
Професор Шевченко зупинявся чи не біля кожної вивільненої від вулканічної магми споруди і пояснював: «Це вілла, а це інсуля, тут були дві кубікули-спальні, а тут – домашні терми… А це кімната для масажу – унктуарій…». Біля однієї з двоповерхових вілл, яка колись належала багатому римському патрицію, він непоспішно почав оповідати:
– Наталена Королева, вона ж – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, лишилася загадковою не тільки для української людини, але, здається, і для себе самої. Гадаю, що вона шукала все життя себе в собі…
– І себе в Україні, – доповнив доктор філологічних наук Олекса Мишанич3. – Наталена Королева була переконана, що її іспанський рід якимось чином був пов’язаний з Україною ще задовго до того, як вона з’явилася на світ.
Професор Шевченко став пояснювати, чому так багато імен мала Королева: у неї на хрестинах було п’ять пар хрещених батьків, отже, від кожної пари отримала по імені, крім того, додавалося прізвище матері та батька.
Згодом, перечитуючи її роман «Quid est veritas?» («Що є істина?»), у примітках вичитав, що таким чином в Іспанії застерігалися від шлюбу між родичами.
У «Слові від автора», яке передує цьому історичному романові4 про долю прокуратора Юдеї Понтія Пілата, письменниця розповідає про андалузьку легенду, за якою рід її матері Марії-Клари де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордоба і Фіґероа начебто був споріднений із родом Понтія Пілата. Найвагомішим аргументом на користь такого заглиблення родоводу гордого іспанського роду Медінацелі у два тисячоліття та породичання з вихідцем із Іберії-Іспанії, могутнім і впливовим у Римській імперії Понтієм Пілатом був один із палаців родини Медінацелі, який мав назву «La casa de Pilatos» («Дім Пілатів»). Навіть більше – цей палац нагадував прокуратора в Юдеї – єрусалимську преторію з балконом, із якого Понтій Пілат вказав рукою на Христа і промовив: «Ессе homo!». Чи не найбільшою гордістю та родинною святинею Медінацелі був «стовп бичування», подарований колись неаполітанському віце-королеві з роду Медінацелі римським папою Юлієм ІІ. Та Наталена Королева сумнівалася, що саме до цього стовпа Понтій Пілат наказав, за законами Юдеї, прив’язати Ісуса Христа та піддати бичуванню. Прокуратор, якого називали Справедливим за його ретельне дотримування законів у цій римській провінції, інакше не міг вчинити: в Юдеї діяли місцеві закони, за якими обвинуваченого після допиту обов’язково бичували, хай навіть він і не був винним.
Перебуваючи в науковому відрядженні в США кілька місяців, я перечитав багато чого з того, що в Радянській Україні зберігалося у спецфондах, а головне, було під глухою забороною. Що казати, згадувати, зокрема в радянській пресі, імена багатьох представників української творчої і наукової інтелігенції – письменників, художників, музикантів, учених – було неможливо. Годі було тоді сподіватися і бодай нейтральною оцінкою оприлюднити чиєсь ім’я із поскрибованих комуністичним режимом. Наталена Королева була однією із тих таємниць, відкрити і розгадати яку прагнули деякі вчені. До них належав Олекса Мишанич, що мав у своїй бібліотеці прижиттєві видання творів письменниці.
Я і не сподівався, що раптом тут, у звільнених від попелу Везувію Помпеях, розгорнеться така цікава розмова про цю таємничу жінку. І професор Омелян Пріцак, і професор Ігор Шевченко, і відомий український історик Ярослав Ісаєвич5 були приємно вражені тим, що професор із Радянської України Олекса Мишанич, виявляється, так детально ознайомлений із життям і творчістю Наталени Королевої.
– Я зараз готую… Зрештою, я вже підготував. Упорядкував, склав примітки до її історичних повістей «Сон тіні», «1313», «Предок». І подаю також її «Легенди старокиївські». Саме з цих легенд я і розпочав підготовку цього першого видання в Радянській Україні творів Наталени Королевої. Ще напишу післямову… Є домовленість про публікацію з видавництвом «Дніпро»
