Для багатьох людей в Україні ім’я Симона Петлюри стало синонімом таких понять, як «патріотизм», «національна гідність», «боротьба за незалежність»… Петлюра став більше фактором сучасності, ніж історії. У його імені – квінтесенція політичних програм сучасних партій, ставлення до його пам’яті багато в чому визначає ставлення українця до своєї державності.
* * *
На околиці Полтави, за півтора кілометра від поля Полтавської битви і за 700 метрів від центральної площі міста, стояла сільського вигляду хатинка полтавського обивателя, візника Василя Павловича Петлюри. Звівши будинок на чотири кімнати, Василь Петлюра одружився із полтавкою Ольгою Марченко та створив сім’ю, у якій було четверо синів (згодом – усі семінаристи) – Федір, Іван (помер у 1900 році), Семен, Олександр – і п’ять доньок: Єфросинія, Тетяна, Мар’яна, Марина, Феодосія (ще троє дітей померло в дитинстві). Справи Василя Петлюри йшли вгору – він став власником візницького підприємства на шість пар коней, кілька разів його обирали судовим засідателем Полтавського повіту.
Семен (інше написання – Симон) Петлюра народився 10 (23) травня 1879 року. У тринадцять років він вступив до церковної дворічної школи, потім, закінчивши духовне училище, став семінаристом. Полтавський семінарист Семен Петлюра не тільки захоплено читав заборонену політичну літературу, але й у 19 років вступив до таємної студентської «Української громади», через що його й узяла на облік поліція. У справі С. Петлюри були його прикмети: «зріст – 166 см, середня статура, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку виставляти ліву ногу вперед і тримати руки перед собою; волосся на голові світло-русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, брови й вуса русяві, борода рідка, рудувата, очі сірі, великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає в окулярах; череп правильний, круглий, чоло рівне й широке, ніс прямий, обличчя видовжене…» Можна сказати: юнак «без особливих прикмет». Перед нами образ типового молодого різночинця кінця ХІХ – початку ХХ століття. Тоді можлива небезпека від нього безкрайній Російській державі видавалася мінімальною…
Але навесні 1900 року Семен вступає до підпільної антидержавної організації – Революційної української партії (РУП). Партія була молодою, 90 % її членів становили студенти й семінаристи. Демократія, конституція, нація, республіка, рівність, свобода, переділ землі, автономія України – гасла епохи стали їхньою метою. Семінаристська «громада» Полтави відразу ж рекрутувала до РУП двадцять юнаків, серед яких був і Симон.
У січні 1901 року до Полтави приїхав основоположник української національної музики, композитор і громадський діяч Микола Лисенко. Виступи хору Лисенка були своєрідною агітацією, українською фрондою. Семінаристи, без дозволу керівництва, запросили композитора до актової зали свого навчального закладу послухати, як їхній хор виконуватиме його – Лисенка – заборонену кантату «Б’ють пороги»; диригувати мав Петлюра. Семен любив театр, грав у семінарських виставах, керував хором, пробував писати п’єси. Він підготував і вступну промову на честь композитора. Розгніваний самоправством, ректор семінарії накинувся на Лисенка з докорами за «підбурювання до розбещення юнацтва». На захист композитора став Петлюра, через що його виключили із семінарії в липні 1901 року з «вовчим білетом». Дорога до подальшої освіти для Симона була закрита. Залишався прямий шлях – у революцію… Невдовзі Петлюра став делегатом Всеукраїнського студентського з’їзду, що напівпідпільно відбувся в Полтаві.
У березні 1902 року почався бунт у селах Полтавської губернії. Селяни громили маєтки і склади поміщиків, самочинно заорювали поміщицьку землю. Петлюра як партійний агітатор від РУП виїхав до села Решетилівка, сподіваючись підняти селян на революцію. Але вже за місяць заворушення були жорстоко придушені владою й поліція стала затримувати «підбурювачів». Разом зі своїм приятелем Прокопом Понятенком Петлюра втік із Полтавщини на Кубань, до україномовної станиці Смоленської. Попрацювавши там учителем початкової школи, Симон переїхав до Катеринодара (тепер – Краснодар), де влаштувався вчителем у початкове міське училище. Але жандармське управління отримало компрометуючі матеріали про політичну неблагонадійність Петлюри, після чого його звільнили із забороною викладати в будь-яких навчальних закладах.
Захоплення історією привело Петлюру на засідання «Товариства любителів вивчення Кубанської області», де його помітив дослідник козацької історії, письменник Федір Щербина, якому кубанський отаман доручив створити комісію з вивчення архівів і написати історію Кубанського козачого війська. Людей, які пишуть, на Кубані тоді було небагато, і Щербина запросив Петлюру до свого «наукового колективу». Симон опрацьовував старовинний архів Кубанського війська, що його становили 200 тис. тек, у яких було до 200 млн сторінок. Незабаром на світ з’явилися три томи історії Кубанського війська, кожен обсягом по тисячі сторінок.
Пристрасть до писання в Симона Петлюри посилилася після того, як у 1902 році у Львові в «Літературно-науковому віснику» вийшла його перша стаття, присвячена стану народної освіти й медицини на Полтавщині. Невдовзі там же з’явилася його стаття про народну освіту в Росії. У роки «кубанської еміграції» Петлюра друкувався в місцевих газетах, у часописі «Київська старовина». Та не лише журналістика цікавила Симона.
