Джеймс Беґшоу і Вілфред Андергілл були старими друзями і дуже любили нічні прогулянки, під час яких мирно балакали, блукаючи лабіринтами тихих, немов вимерлих вулиць великого міського передмістя, де вони жили. Перший із них – високий, чорнявий, добрий чоловічок із вузькою смужкою вусів на верхній губі – служив професійним детективом у поліції, другий, невисокий блондин із проникливим, різко окресленим обличчям, був любителем, котрий палко захоплювався розшуком злочинців. Читачі цієї оповідки, написаної зі справді науковою точністю, будуть, мабуть, вражені, дізнавшись, що казав професійний поліціянт, любитель же слухав його з глибокою шанобливістю.
– Наша робота, мабуть, єдина у світі, – промовляв Беґшоу, – бо дії професіонала люди чомусь вважають помилковими. Нехай так, але ніхто не стане писати розповідь про перукаря, котрий не вміє стригти, і клієнт змушений йому допомагати, або про візника, котрий не в змозі правити конем до того часу, поки вершник не пояснив йому премудрості транспортування в світлі новітньої філософії. При всьому цьому я аж ніяк не маю наміру заперечувати, що ми схильні обирати найвторованіший шлях або, іншими словами, безуспішно діємо відповідно до якихось правил. Але помилка письменників у тому, що вони вперто не дають нам можливості успішно діяти в згоді із загальноприйнятими правилами.
– Без сумніву, – зауважив Андергілл, – Шерлок Голмс сказав би, що діє в згоді з правилами і за законами логіки.
– Можливо, він має рацію, – підтвердив поліціянт, – але я мав на увазі правила, яких переважно дотримуються люди. Це як робота в армійському штабі. Ми збираємо інформацію.
– А вам не здається, що і в детективних романах це не виключено? – поцікавився його приятель.
– Що ж, візьмімо як приклад якусь справу, розкриту Шерлоком Голмсом і Лестрейдом, професійним детективом. Припустімо, Шерлок Голмс може здогадатися, що зовсім незнайомий чоловік, котрий переходить вулицю, – іноземець, бо той, аби не потрапити під автомобіль, дивиться праворуч, а не ліворуч, а в Англії рух лівобічний. Охоче припускаю, що Голмс здатен висунути таку гіпотезу. Переконаний, що Лестрейду така думка й на гадку не спаде. Але не випускайте з уваги те, що поліціянт хоч і не може часом здогадатися, зате цілком може знати щось наперед. Лестрейд міг точно знати, що цей перехожий – іноземець, бо поліція, в якій він служить, зобов’язана стежити за іноземцями. Можна заперечити, що поліція стежить за всіма. Я поліціянт, тому мене тішить, що поліція знає багато, адже кожен прагне працювати на совість. Але я як громадянин часом задумуюся, чи не забагато вони знають?
– Та невже ви можете всерйоз стверджувати, – вигукнув Андергілл із недовірою, – що знаєте все про кожного зустрічного, котрий трапляється вам на будь-якій вулиці? Припустімо, ген із того будинку зараз вийде людина, хіба ви і про неї все знаєте?
– Безумовно, якщо це – господар будинку, – відповів Беґшоу. – Цей будинок орендує літератор, англієць румунського походження, зазвичай живе в Парижі, але переселився сюди, щоб працювати над якоюсь поетичною п’єсою. Його звуть Озрік Орм, він належить до нової поетичної школи, і вірші його читати важко. Звісно, наскільки я особисто можу про це судити.
– Але я мав на увазі всіх людей, котрих зустрічаєш на вулиці, – заперечив його співрозмовник. – Я думав про те, до чого ж це здається дивним, новим, безликим: ці високі, глухі стіни, ці будинки, що потопають у садах, їхні мешканці. Та ні, ви не можете знати їх усіх.
– Я знаю декого, – відгукнувся Беґшоу. – Ось за цією огорожею, вздовж якої ми зараз ідемо, розлігся сад, що належить серові Гамфрі Ґвінну, хоча зазвичай його називають просто суддя Ґвінн: це той самий старий суддя, котрий зняв такий галас із приводу шпигунства під час світової війни. Сусіднім будинком володіє багатий гендляр сигарами. Родом він із Латинської Америки, смаглявий такий, відразу видно іспанську кров, але прізвище у нього суто англійське – Баллер. А он той будинок, наступний за порядком… Стривайте, ви чули шум?
– Я чув якісь звуки, – відповів Андергілл, – але, певна річ, поняття не маю, що це було.
– Я знаю, що це було, – сказав нишпорка. – Це були два постріли з великокаліберного револьвера, а потім – зойк про допомогу. І долинули ці звуки із саду за будинком, який належить судді Ґвінну, з цього раю, де завжди панують мир і законність.
Він пильно оглянув вулицю і додав:
– А в огорожі є одні-єдині ворота, і, щоб до них дістатися, треба зробити гак у добрих півмилі. Ет, була б ця огорожа трохи нижчою або я трохи легшим, тоді інша річ, але все одно я спробую.
– Он є місце, де огорожа і справді нижча, – сказав Андергілл, – і поруч є дерево, воно там дуже до речі.
Вони побігли вздовж огорожі і справді побачили місце, де огорожа круто знижувалася, немов ідучи в землю наполовину. А також дерево в саду, всіяне найяскравішими барвами, простирало назовні гілки, золотисті при світлі самотнього вуличного ліхтаря. Беґшоу вхопився за кривого дрючка і перекинув ногу через невисоку огорожу. А вже наступної миті друзі вже стояли в садочку, до колін потопаючи в килимі з чіпких трав, що стеляться.
