Десятого дня місяця ава[1] 70-го року по рождестві Христа прибився до Кумранського узгір’я апостол Тома, прозваний Невірним. Залишивши назавжди Єрусалим, якого в цей день уже під сонцем не було, – волали до Бога про помсту лише роззявлені пащі руїн і осквернював небо трупний сморід, – заходив він у наймертвотнішу місцину Юдейської пустелі, яка випікала із глею кремінь, з мертвоморської води – чорні смоляні брили, а із звичайних людей – пророків; вибитий з сил плачем на руїнах і пекельною спекою допадав до печери Ваді-Кумран, щоб завершити в ній свій апостольський путь і стати п’ятим євангелістом, оскільки четверо його попередників на пробу сумнівам історію не ставили, тож і не у всьому доходили істини, до того ж спраглі посісти після своєї смерті щонайближчі місця біля Вчителя, непотребну хвалу воздавали Вічному, заслоняючи нею суправдність.
Завершивши трилітню науку в Ісуса з Назарета і справдивши для себе його богочоловіцтво дотиком перста до ран, відбув Тома Невірний довголітню мандрівку в Оріянський край, напросившись у супутники Андрієві Первозваному, і, посіявши серед слов’янського народу зерна нової віри, повернувся на рідну землю доживати віку, та не знайшов спочинку: над Юдеєю сповнювалось одкровення Йоана Богослова, й увіч переконався Тома в незмінній жорстокості найвищого Божества, яке колись в іпостасі Яхве перемінило грішні міста Содом і Гоморру в сірчане Мертве море, а нині ім’ям Сина Божого, на землі милосердного, на небі ж ожорсточеного муками земними, спустошило столицю Юдеї, за муки Христові провинну.
Тома покинув руїни Єрусалима й подався в пустелю, яка відвічно сприяла живучості віри, духа й забобонності юдейської: на моавській вершині Нево, що височить над східним краєм рудих пісків, спочив Мойсей, уздрівши обітований край; у долині пересохлого Кедрону постив сорок днів Ісус Христос, готуючись до божественного чину й гартуючи свій дух перед сатанинською спокусою на горі Дук; тут волав Йоан Предтеча, вимагаючи в Єгови права на первохрещення, яке мало явити Месію; а ще кожен, хто йшов на випробування в пустелю, знав і те, що Кумранські гори досягають своїм кряжем Шеону – підвалів космосу, де живуть душі злих людей, які втратили колишню славу, й знесилені тіні жорстоких тиранів, і витає тут темний демон пустелі – спокусник Азазель.
Осінить дух Божий на Кумранському безлюдді і Тому, скупа земля нагодує його диким медом і сараною, воду дасть вічне єрихонське джерело, з якого напився Ісус Навин, увійшовши з гебреями в землю Ханаанську, печера стане йому житлом, папірус дістане у есеїв, що живуть праведним братством на західному березі Мертвого моря в оазі Ен-Гадді, – і поки прийде смертний час, напише Тома свою правду про добу Сина Божого. Може, колись шукачі істини знайдуть сувій П’ятого Євангелія в печері Ваді-Кумран і прочитають свідчення дванадцятого апостола, на якого не зійшов Святий Дух десятого дня після Христового вознесіння з причин Томиного невір’я.
…Землероби з Ездрелонської долини, що навіть у серпні зеленіла продовгуватою тацею між Генісаретським озером і Каною ґалілейською, – Тома і його вітець викохували у своєму саду цитрини, помаранчі й мушмулу, а на клаптику поля вирощували ячмінь і жито. Працювали тяжко, сплачуючи непосильні податки римському намісникові, і разом з усім гебрейським людом терпеливо очікували явлення Месії. Хліб належав для домашнього спожитку, і ним займався батько; садовий же продукт спродував син, тягнучи за собою візок з фруктами до рибальських селищ над Генісаретське озеро, а деколи запрягав Тома в повіз осла й добирався на торги аж у Кінерет, Тверію або Капернаум, де вряди-годи зустрічався з есеями, які приходили з Юдейської пустелі в ці міста за харчем, і захоплено прислухався до їх проповідей. Праведні братчики називали себе йоанітами й розповідали про Йоана Хрестителя, який водою змиває з людей гріхи в ріці Йордані, й називали його месією. Тома не раз і заночовував у стані есеїв, прагнучи пізнати книжні науки про людське й Боже…
Батько й син були горді за свій хліборобський промисел, в торгах дотримувалися порядності, у них водилися гроші, й вони зверхньо ставилися до обвітрених, нечесаних, галасливих і вічно голодних рибалок, котрі завше сперечалися між собою, хвалячись один поперед одним своєю належністю до найславніших гебрейських колін, й погорджували в свою чергу хліборобами, які за працею не мали часу докопуватися до родового кореня. Рибалки були несусвітними скупарями, й коли одного разу якийсь із них – рудий зі скошеними до перенісся колючими очима, – оглянувши Томин крам, показав йому срібного динара, Тома, здивований щедрістю обірванця, подався, не вагаючись і миті, зі своїм візком за зизооким незнайомцем до тераси під опуклим горбом, де сиділи біля намету такі ж цюндраві рибалки, в яких, крім руб’я, нічого більше не було: ні снастей, ні лежаків, ані посуду; не мали вони навіть корита, в котре можна було б висипати з візочка помаранчі й мушмулу.
