Назву «Стратегії життя» я повторюю щоразу, коли мене запрошують прочитати лекцію – а частіше цикл лекцій – на таку широку й розпливчасту тему, як «життя».
Я вже стара людина, хоча цього й не відчуваю, і не усвідомлюю вповні. За плечима в мене – три чверті століття, тож усе найважливіше, без сумніву, вже прожито: дитинство, юність, навчання, професійна кар’єра, створення сім’ї, подорожі, політична чи громадянська активність. Нічого з вищезгаданого ще не добігло кінця, однак я вже не очікую у своєму житті жодних революційних переворотів, окрім хіба того, що рано чи пізно (краще пізно) надійде… час помирати. Оте «час помирати» і стало назвою моєї попередньої книжки, яку я вирішив продовжувати. Однак це продовження не перетвориться на «Час помирати вдруге». Тоді я писав почасти про своє життя і працю, почасти про людей, які зустрічалися мені, та про речі, що здавалися мені важливими. Сьогодні ж я у подібний спосіб читаю в різних частинах світу свої авторські лекції. Втім, чи слово «лекції» не звучить аж надто серйозно? Це більше схоже на балачки, що найчастіше ілюструються фраґментами моїх фільмів. Ці цитати з фільмів не репрезентують мене як митця – навпаки, вони руйнують той художній вимисел, що я намагаюся творити. Зрештою, я міг би використовувати на своїх лекціях приклади з чужих фільмів, але це було б негарно у відношенні до їхніх авторів, бо такі ілюстрації завдають шкоди мистецькому сприйняттю.
Зустрічі з громадськістю я сприймаю як свій обов’язок, бо, оскільки я вже висловлююсь на публіку, роблячи фільм, виступаючи на телебаченні чи на радіо, врешті-решт, пишучи час від часу різні статті, це означає, що звертаюся я до людей, а відтак, якщо вони схочуть продовжувати розмову, маю бути в досяжності – навіть якщо мушу витратити на це чималі зусилля, навіть якщо доводиться довго кудись їхати, навіть якщо є ризик, що мені не вдасться встановити контакту з геть незнайомою публікою, що, промовляючи в мікрофон у залі чергового клубу чи кінотеатру, я не зумію донести до людей того, що краще висловив би у фільмі чи статті. Тому кожна зустріч змушує мене мобілізовуватись, вимагає зусилля, являє собою певний виклик, щось мені коштує.
Попри це, зустрічаючись із публікою, я не лише виконую свій обов’язок, а й часто відчуваю справдешню радість – особливо на зустрічах із молоддю. Ці розмови часом даються мені нелегко. Чоловік я вже дуже літній (пишу це, а сам не вірю), молодь, як правило, не знає моїх фільмів, дивиться на мене як на людину зовсім чужу і перевіряє, чи варто вірити тому, що я говорю. Під час цих перевірок мені іноді ставлять важкі й безцеремонні запитання, а іноді виклично мовчать, щоб я спершу сам явив себе, і лише після цього, якщо я чимось зацікавлю, спровокую чи в чомусь переконаю, підключаються до розмови.
Більшість зустрічей відбувається вдалині від столиці, в якій я мешкаю, тому доводиться терпіти різноманітні незручності дороги, але саме ці зустрічі у невеличких населених пунктах, віддалених від центру, й бувають найцікавішими. Вони цікаві, бо тамтешні люди найчастіше висловлюються напрямець, відверто і без пози, яка в товаристві снобів із великих міст часто тяжить над усією розмовою. А найдужче в цих людях я ціную те, що говорять вони всерйоз і не намагаються спонукати мене переповідати їм якісь веселі епізоди, смішні випадки або переказувати плітки про сильних світу цього, які зустрічаються на моєму шляху і про яких я можу дещо розповісти, хоча сенсу в таких оповідках небагато.
Вдалими я вважаю такі зустрічі, на яких ми говоримо про щось усерйоз, на яких люди вголос розмірковують про життя, замислюються, що в цьому житті варто робити, а що ні. Звісно ж, однозначних відповідей я не знаю – та їх, мабуть, не знає ніхто. Кожне людське життя йде по-своєму, і немає простих рецептів, як досягти щастя. Може, тих рецептів і взагалі не існує, але варто замислюватися, розмовляти, варто спостерігати за чужими долями, щоб краще спрямувати свою власну.
На тому різноманітному досвіді, що я виніс із своїх зустрічей, я й хочу побудувати цю книжку. Будь ласка, сприймайте її легко і дещо поблажливо. Якщо хоч одна з думок, уміщених тут, буде корисна читачеві – я радітиму, що зусилля мої виявились немарними. На більше не розраховую – я ж бо знаю, як багатьох речей не знаю.
Це останнє речення прозвучало як цитата із Сократа. Мій друг, італійський письменник Рокко Фамільярі, в одній зі своїх книжок навів таку думку: «Що далі я старію, то глибше впевнююсь у своїй невпевненості». Це здається кумедним, а насправді це страшно. Нам би хотілося, щоб з віком наша впевненість у собі зростала, і вона, по суті, зростає – але й територія, яку ми силкуємося звідати нашими думками, ненастанно ширшає. Сумнів не повинен бути метою – він лише засіб, засіб підтримування нашої пильності. Коли ми перестаємо сумніватися, ми впадаємо в застій, у бездумність, у рутину. А сумніваючись надміру, ризикуємо захворіти психічно. Що ж залишається – серединний шлях, гармонія, до якої я хотів би повертатися, ділячись із вами тим невеличким багажем поглядів і суджень, у яких я доволі твердо переконаний? Пишу «доволі твердо», бо волію зберігати обережність, адже знаю: ті формулювання, що сьогодні видаються мені ледь не остаточними й беззаперечними, завтра можуть змінитися. Під впливом нового досвіду я, можливо, сформулюю свою думку інакше, подивлюся на те саме питання по-новому, вже з іншої перспективи. Допоки живий в нас розум, треба шукати кращих формулювань, намагатися щоразу краще втілювати у слова ті інтуїтивні здогади, з яких і твориться те, що по-старомодному називають життєвою мудрістю.
