Барселона, грудень 1957 року
Того року перед Різдвом усі дні починалися свинцевими світанками і памороззю. Місто огортала синява півтемрява, а перехожі квапилися вулицями закутані аж по вуха, видихаючи пару в морозному повітрі.
Тими днями небагато людей зупинялося перед вітриною крамниці «Семпере й сини», а ще менше наважувалося зайти всередину й запитати, чи не лежить тут, чекаючи на них усе своє життя, якась забута всіма книжка, продаж котрої, говорячи без прикрас, міг би підправити хистке фінансове становище книгарні.
– Я думаю, сьогодні саме той день! Сьогодні нам пощастить! – виголосив я, відчуваючи піднесення після першої випитої зранку філіжанки кави – порції щирого оптимізму в рідкому стані.
Батько, який того дня з восьмої години ранку воював із бухгалтерською книгою, до яких тільки хитрувань не вдаючись із олівцем і гумкою, скинув поглядом на прилавок і побачив, як потенційні покупці одне за одним поспішали вниз вулицею, минаючи його крамницю.
– Твої слова, Даніелю, та Богові у вуха! Бо якщо так триватиме й далі й на різдвяні свята в нас ніхто нічого не купить, у січні ми не матимемо чим оплатити рахунки за світло. Мусимо щось із цим робити.
– Фермінові вчора дещо спало на думку, – мовив я. – Він стверджує, що має хитромудрий план, який допоможе врятувати книгарню від неминучого банкрутства.
– Не доведи Боже!
Я переказав батькові дослівно:
– «Чому б нам не додати декорацій на вітрину? Я міг би стати там у самому спідньому, і, може, тоді нам удалося б заманити до крамниці якусь жіночку, спраглу за любовними романами й гострими відчуттями. Бо ж кажуть тямущі люди, що майбутнє літератури залежить від жінок, і, їй-богу, ще не народилася та раба Божа, яка змогла б опиратися, побачивши таке прекрасне тіло, як у мене».
Батьків олівець упав на підлогу за моєю спиною. Я обернувся й додав:
– Фермін dixit[1].
Я гадав, що батько всміхнеться на Фермінів дотеп, але побачивши, що він, схоже, не збирається переривати свою мовчанку, скинув на нього краєм ока. Семпере-старший, здається, не тільки не побачив нічого кумедного в цьому безглуздому жарті, але й мав такий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицію всерйоз.
– Хто б міг подумати, що Фермін раптом так влучить у яблучко, – пробурмотів батько.
Я недовірливо поглянув на нього. Може, та грошова посуха, що впала на нас останніми тижнями, зрештою пошкодила здоровий глузд мого вітця.
– Тільки не кажи, що збираєшся дозволити ходити по книгарні у підштаниках.
– Ні-ні, не це. Річ у вітрині. Допіру, як ти це сказав, мені дещо спало на думку… Може, ми ще встигнемо врятувати різдвяні продажі.
Він зник у підсобній комірчині й невдовзі повернувся, убравшись у свій традиційний зимовий одяг: те саме пальто, той самий шалик і капелюх, знайомі мені ще з дитинства. Дружина не раз висловлювала підозру, що мій батько не купляв собі одягу з 1942 року, і всі ознаки вказували на те, що Беа має цілковиту рацію. Надіваючи рукавиці, він невиразно всміхався, а очі його набрали того майже дитячого блиску, який з’являвся в батька тільки перед великими справами.
– Лишаю тебе одного ненадовго, – повідомив він. – Мені треба вийти у справах.
– А можна поцікавитися, куди ти йдеш?
