А все розпочалося з кішки. Точніше, із вгодованого рудого кота з жовтими очиськами, що чекав мене на порозі.
– Ти звідки тут взявся?
Кіт поводився зухвало: скочив на крісло й розмістився на ньому, як у себе вдома.
– Тут без кави не обійтися, – я залишила непроханого гостя наодинці й зробила тактичний відступ, аби згодом повернутися із підкріпленням.
З кухні віяло холодом – вікно було розчинене навстіж. Так ось, як ти сюди потрапив! Все елементарно, Ватсон.
Я дістала чашку і повертіла її у руках. Дві ложки кави й ні грама цукру. На світі є речі, які не потребують домішок. Кава – одна із них.
На моїй полиці не знайти двох однакових філіжанок, кожна з них розцяцькована по-своєму. Міні-колекція недолугих жартів на керамічних стінках. А все тому, що дівчата з офісу не надто меткі на вигадки, коли мова йде про подарунки, чого не скажеш про їхнє вміння вигадувати історії. Але про це пізніше.
Обережно, щоб не зруйнувати пінку, я налила каву у чашку і повернулася до кімнати. Рудий нахаба бачив третій сон, тож я запхала войовничість до кишені й дала котиську спокій. Вмостилася на килимі, відкрила ноутбук і поринула у вир онлайн книг.
У двері постукали. Ще один незваний гість?
– Доброго вечора, ви кота тут не бачили? Рудий такий, пухнастий, – запитав незнайомець, щойно перед ним відчинились двері.
– Це він? – кивнула я на крісло. – Заскочив через вікно.
– Так ось де ти, Руді! А я шукаю, людям спати не даю, – хлопець підхопив нахабу і простягнув мені руку, – Віктор – ваш новий сусід. Проґавив його, поки розкладав речі. Мабуть, Руді нудно спостерігати за жонглюванням коробками, от і надумав прогулятися перед сном.
Я кивнула і зачинила двері.
У кімнаті на мене чекало розчарування. Кава охолола, а сюжет останніх сторінок виявився маячнею. Чортів кіт!
Защебетав дверний дзвінок. Я зціпила зуби, але відчинила. На порозі знову стояв сусід.
– Я чув, що коти відчувають добрих людей, тож нумо знайомитися.
Я зітхнула. Доведеться готувати каву ще й для сусіда.
– Здається, я знаю, чому Руді обрав вашу квартиру. Мій кіт – шалений кавоман, от і пронюхав, що тут найсмачніша кава у місті.
– Він встиг перевірити меню у всіх квартирах міста? Погано ж ви слідкуєте за своїм улюбленцем! – кольнула я хлопця, але той і не думав ображатися.
– Розпочав із вашої та, як бачимо, не прогадав. Котяча інтуїція!
Віктор виявився ще тим базікалом. Доки закипала вода, я дізналася всю історію його життя. А після слів: «Моя мама працює у вашій компанії. Ти знаєш Катерину Сергіївну?», – ледь не впала зі стільця.
О так, я її чудово знала! Це була справжнісінька відьма, яка обожнювала пити кров із домішками сліз. Ви думаєте, що її спалили б на вогнищі у тривожні часи середньовіччя? Як би не так! Вона б влилася до групи найзапекліших мисливців і нашіптувала: «Зверніть увагу на оту кралю. В її кишені завалялись сушені таргани й жменька полину. Точно відьма!» А все тому, що потенційна жертва вчора пройшла повз неї і не привіталася. Не знаю, чим я заслужила таке нещастя, але Катерина Сергіївна була моєю начальницею.
Про її хобі жбурлятися речами й виплескувати на підлеглих тонну істеричного лементу ходили легенди. Тож, можна сказати, що пані була легендарною. Як казковий змій чи гнилозубий троль.
І ось ця малоприємна леді виявилася мамою мого сусіда! Джекпот! Яка прекрасна можливість помститися за недоспані ночі й зіпсовані нерви!
У моїй голові визрівав підступний план.
Звісно, обійдемось без згорілих свічок, замовляння на його кота та іншої подібної маячні.
Для справжньої жінки немає нічого складного у звабленні об’єкта своїх бажань. Влучні компліменти, легкий флірт, п’янкий ефір несказанності – і жертва, не без задоволення, потрапляє у міцну павутину пристрасті. А далі – справа техніки.
Я подала Віктору тарілку зі своїм улюбленим печивом й тихо промуркотіла: «Рада знайомству».
Гра у «кішки-мишки» розпочалася.
***
Наступного ранку я ледве дочвалала до офісу. Страшенно хотілося спати, з’їсти чогось солоденького й втекти туди, де повітря пахне морською сіллю й розпеченим на сонці піском, а не паперами, офісним пилом і дешевими жіночими парфумами.
До дверей кабінету набігла немаленька черга. Звіт потрібно здати до дев’ятої, а Катерини Сергіївни все ще не було. Попереду переминалася з ноги на ногу Наталка – симпатична провінційна жіночка, яка відчайдушно намагалася прижитися у великому офісі. Невідомо, чиїм зламаним навігатором завело її до наших джунглів, але вона мужньо трималася й намагалася не потрапляти зайвий раз на очі відьмі. Та сьогодні їй трапився не той лотерейний білет.
Позаду пролунали кроки, Катерина Сергіївна холодно зустріла вітання, різнула Наталку поглядом й поринула в темінь свого лігва.
– Проходьте!
Повітря стало наелектризованим і вистачило б жарини, аби офіс охопили язики полум’я. І вона не забарилася. Через хвилину ми почули крик, до якого вже звикли вуха офісних тубільців.
– Чому цифри не обведені олівцем? Де я маю їх шукати на цьому туалетному папері?!
Відьма ривком розідрала документи й жбурнула їх в обличчя Наталки.
