Володимир Винниченко – яскрава, непересічна, багатогранна особистість. Здається, його життя вистачило б не на одну людську долю! Письменникові судилася незвичайна доля, сповнена як перемог, так і трагічних моментів. Передусім трагічною є історія його художньої спадщини, яка надовго була вилучена з культурного обігу. Проте сьогодні нас дивують яскравість образів та оригінальність ідей, що притаманні творам Володимира Винниченка.
Хто ж він такий – Володимир Винниченко? Неординарний політик, який умів аналізувати найменші зміни в суспільному житті та прогнозувати його розвиток – можна так характеризувати Володимира Винниченка. Або сказати інакше: відомий письменник-новатор, драматург, який вплинув на розвиток українського театру, шокував читачів своєю відвертістю та поглядами на життєвий устрій, митець. Чи побачити людину – сильну, рішучу, справжнього бунтаря, зі складним особистим життям, вимушеного стати емігрантом, незважаючи на те, що свої сили, ідеї, розум – усе віддавав задля блага Батьківщини. Його життя захоплює, немов авантюрний роман, і, безумовно, важко уявити собі Україну першої половини ХХ століття без Володимира Винниченка.
Володимир Винниченко народився 16(28) липня 1880 року в Єлисаветграді Херсонської губернії.
Батько Володимира, Кирило Васильович, як розповідав потім сам Винниченко, не був заможною людиною й заради заробітку їздив із своїм братом «чумацьким шляхом» по сіль. Під час таких мандрів Кирило Винниченко й познайомився із власницею заїжджого двору – вдовою Євдокією Онуфріївною, з якою незабаром й одружився. Вона вже мала трьох дітей (дочку та двох синів) від двох попередніх шлюбів.
Дитинство Володимира Винниченка, як згадувала про це його мати, розпочалося в маленькій хаті з двором та садком. Сарай, у якому тримали коня та зерно, будівля, де жили постояльці – це все, що було у дворі.
Проте Володі було замало цього двору. Йому взагалі було всього замало, він відчував нестримну жагу до життя, не знаючи страху перед небезпекою. Так, одного разу мчав він верхи попереду табуна. І це мало не закінчилося трагедією: нажаханий чимось кінь скинув хлопчика. Тільки дивом інші коні не зачепили Володимира копитами. Та хіба це могло його зупинити, якщо ризик додавав життю яскравих фарб? І Володя перепливає великий ставок, а взимку мчить на ковзанах півсотні кілометрів до сусіднього містечка.
Сильний та незалежний, здавалося, він не знав ніяких перешкод ні в чому. До того ж і розумом хлопчик вирізнявся поміж інших дітей: швидко навчився читати, бавлячись з афішами, які приносив з друкарні його старший брат, мав добру пам’ять. Звичайно, він не міг не користуватися тією перевагою, яку мав над іншими. Батьки його чи не кожного дня вислуховували скарги сусідів на їхнього сина. Але Володя не звертав уваги на покарання: сьогодні батьки його покарають, а назавтра зранку він вже сидить у своїй таємній схованці – над ворітьми подвір’я. Там була дерев’яна скриня, у якій і любив сидіти малий розбишака. Він не просто ховався там, а пильно слідкував із неї за тим, що відбувається навколо.
Наприклад, проходить хтось із дітей, нічого не підозрюючи, повз хлопчика, несе щось смачне, а Володя зненацька нападає на нього! Як у казці про Солов’я-Розбійника, він вимагав данини. Щоправда, ніколи не забирав усього, а якщо налякана дитина дуже плакала, то й зовсім віддавав усе назад. Не солодощів бажав Володя, а відчуття власної влади: хочу – відбираю, хочу – милую.
Навіть у селі, куди його відвозив час від часу батько, маленькому розбишаці всі потурали: а як же, він же був найменшенький! Брати й сестри, дядьки, дід та баба – усі намагалися йому догодити. Тож його бажання верховодити, відчуття власної сили та влади й тут не зустрічало опору.
Згодом В. Винниченко втілював свої особисті риси в багатьох персонажах, більшості яких був притаманний дух спротиву, бажання чинити наперекір, порушувати норми загальноприйнятої моралі.
Спогади рідних письменника свідчать про те, що оповідання «Федько-халамидник», написане 1912 року вже в еміграції, містить автобіографічний елемент. Це можна побачити у подробицях обставин дитинства головного героя. «Наче біс який сидів у хлопцеві!… Спокій був його ворогом…» – так змальовував В. Винниченко Федька-халамидника, тобто самого себе.
Самому В. Винниченкові, як і його героєві Федьку, були до вподоби ризиковані розваги, прагнення гострих відчуттів, відчайдушно-веселий бешкет, незвичайні вчинки, які ошелешують дорослих. Яка широка натура, яка горда затятість, спритність, навіть зухвальство! Усе це приваблює в образі Федька, так само, як і його надійність, готовність узяти на себе чужий «гріх», не ховаючись за інших. Таким був і сам письменник: руйнівник стандартів і правил, гордовитий, імпульсивний та честолюбний.
У семирічному віці Володимира віддали до народної школи. Шкільна наука приваблює хлопця, жага до навчання в нього така ж сильна, як і до інших виявів життя. Легко опановуючи знання, він завжди був першим учнем у класі. Саме тому його вчителька переконала батьків Володі в тому, що він повинен навчатися далі. Батьки погодилися – і Володимир, щоб здобути середню освіту, вступив до чоловічої гімназії.
