Без ризи він аж ніяк не міг, у нього нічого не виходило. Збудження, сокровенне та урочисте, що находило на нього, коли перед ним повставав золотокучерявий келійник, одягнений у сутану, діставало таких висот, що преподобний отець Авакумій не втримувався, падав на коліна і пророчим голосом клекотів на всю келію:
– О! Одумайтеся! Бачу знак вишній! О, одумайся!
Так він робив на колінах довге коло, підтикаючи свою патріаршу мантію, осінивши себе хрестом, ухопившись за груди, падав на пухкі пропахчені перини, шепочучи в нестямному запалі, закочуючи очі, і плакав тонким пронизливим голоском, аж доки руки, теплі й ніжні, майже дитячі, не починали гладити йому бороду, плечі, витирати сльози; ці долоньки з м’якенькими подушечками хутко, вправно бігали обвислими складками тіла, що нагадувало жовте свиняче сало, – не оминаючи найтаємніших, навіть потворних ділянок, уражених хворобою, але останнє найбільше нагадувало про швидкоплинність життя, тління від пролежнів тіла, з кублами опаришів на спині, а тому швидше збуджувало його плоть, що поступово в’яне.
– Розоблачи мене, дитя. Розоблачи… Бо в любові немає гріха… все, що є, то від нього, від Господа нашого… Знак Саваофа… Так… Так…
Ще в семінарії, коли преподобний громогласно примусив його підняти сутану і показати ноги, отець, а тоді семінарист Авакумій, шаленіючи, стяг одежі через голову, ледь не переусердствував, бо аж настоятель обмахнувся широким опашистим хрестом: ноги мокрі від сперми. А він стояв перед отцем, показуючи нижню губу, в чому був, – лагідний і рожевий, розвернувшись трохи боком: в овальну віконницю летіли разом з пилюкою жовті пучки світла, стояла свіжа, хрумка, як стигле яблуко, погожа осінь. Отець-настоятель був трохи снобом: той чудесний життєвий момент медом наповнював його душу, але часто змінювався згірклим тупим розчаруванням, наче доводячи, що немає в цьому світі пристанку для людської втіхи та щастя. Тоді, того дня, коли у повітрі висіли запахи яблук і завезеного винограду, він ішов прямою, як стріла, вулицею, назустріч червоному диску сонця, ламаючи, мов ту хлібину, задоволення, щось прекрасне, що розквітало різноколірними квітами, яких, видавалося, зовсім не було у житті. Після кількох годин безцільного блукання вулицями, освітленими жовтими ліхтарями з пробитими круглими плафонами, він несподівано глянув на небо і відчув несказанну радість; і почуття провини його зовсім вже не мучило, хоча сліпа підсвідомість намагалася поставити його почуття на своє природне місце. Але радість, несказанна радість… Це відгонило протухлими оселедцями, іржавою оманою. Світ надто жорстокий, щоб слухати солодкуваті чи то солодійські півчі завивання попів, виряханих, наче новорічні ялинки.
І тоді отець мало вірив у присутність Бога. Але з часом до будь-якої роботи звикаєш: тільки думки пропливали скаламученою водою, тягнучи на свинцевих хвилях шматки криги. Треба вірити в абсурдну швидкоплинність ріки, бо вона ніколи не перестане існувати, людська думка і життя – то тільки віддзеркалення років і часу. Як і каміння. Німий багатовічний свідок. Життя відбирає час надто швидко, щоб поставити тебе перед Творцем. На розі Червоноармійської, біля собору, де цигикали і фальшивили на органах, його пронесло, з кров’ю, та так, що він не міг сісти, а стовбичив, тупо спостерігаючи, як тепла червоно-жовта рідина збігає по литках. І втихомиривши біль, він просидів на лавці, стиснувши долоні, скімлячи, як побите щеня.
Зараз, коли до нього підійшов келійник Зосима, він нервово обмацав кожну його складку, погладив по голові, покахикуючи та пирхаючи слиною, і констатував про себе, що зараз він, Авакумій, зовсім вже не той, напевне, тому і починає все передчасно. Пошвидше, але підготовувався дотошно і вперто, наче ювелір. Тому відсторонив тендітного, з впалими грудьми, але міцними гладенькими ногами, виголеним задом, синіми бездонними, посмикнутими сизим серпанком очима Зосиму своєю широкою долонею і сказав:
– Дитя, ти, кажуть, в миру був співаком… – і, не чекаючи, коли той відповість, загудів грудним добродушним баритоном: – Так заспівай. Заспівай, отроче. Потіш мене задля любові нашої. І… – але про Бога умовчав.
І Зося заспівав приємним кастрацьким голосом про тугу кохання, про безталанне життя, переходячи в такт кивкам Авакумія, в якого тремтіло воло, і він вичікував, коли по ледь вловимому знаку той підніме руки, різко переверне і замахає долонями – вгору і вниз, вгору і вниз. Тоді Зося починав поволі стягувати одяг. Потім він цілував отцю ноги, далі вище, підтикаючи сутану. Авакумій стогнав, плакав і тремтів усім тілом, – нарешті він, трусячи черевом, клав Зосиму на перини, животом донизу, мастив сідниці чимось запашним і навалювався зверху. Якраз у цю хвилину, коли отець вже розпалився, а Зосима попискував і просив ще та ще, заскочила сестра Акінья. І сказала:
– О Господи!
Авакумій зліз, хилитаючи головою, став, у чому був, обтрусив та витер простирадлом член і поманив Акінью вказівним крючкуватим пальцем з ребристим, загнутим наприкінці нігтем.
– Ану, подойди, сестро, сюда.
Вона підійшла до нього з витріщеними поросячими очицями, маленька і кругла від нездорового монастирського жиру, колись вона працювала у колгоспі завскладом, прокралася. Була молодшою, то її вподобав якийсь отець, а так користалася вся чорнориза братія.
