Колись один цар звелів будувати церкву. Будували сім років. Освятили. Зібрався цар помолитися. Раптом зчинилася буря. Цареві стало зле, почав задихатися, аж раптом перед ним постав відлюдник.
– Довгих років тобі, царю, – сказав. – Прекрасний храм ти збудував, але дечого йому бракує.
Буря посилилася, а відлюдник щез.
Цар звелів зруйнувати церкву. Знову взялися будувати, сім років зводили, ще краща постала. Освятили. Направляється цар помолитися. Аж знову буря страшенна зчинилася. Той же відлюдник з’являється перед цареві очі.
– Довгих років, царю, – каже. – Пресвітлий храм ти збудував, але дечого йому бракує.
Знову велить цар руйнувати споруду.
– Цього разу будуйте дев’ять літ, – велить він. – Зведіть такий храм, що у цілому світі подібного йому немає.
Збудували. Освятили. Зібрався цар помолитися. Піднялася буря. Постав перед царем відлюдник.
– Царю, – каже, – довгих років тобі. Неповторний храм ти збудував. Жаль тільки, дечого йому бракує.
Схопив цар відлюдника за комір.
– Та скажи ж, чого бракує моїй церкві? Ось уже втретє ти примушуєш мене руйнувати!
– Цьому храмові потрібен Азаран-Блбул.1
Відлюдник щез. Цар повернувся додому.
У нього було троє синів. Діти запримітили, що батько засмучений, і запитали:
– У чім твоя печаль, батьку?
– Тому я маю печаль і смуток, – сказав він, – що постарів. Для церкви потрібен Азаран-Блбул, а як мені за ним поїхати?
– Ми поїдемо, – сказали юнаки.
Сіли на коней і поїхали.
Через місяць дісталися роздоріжжя. Бачать – дорога розходиться на три сторони. Вони в задумі зупинилися.
Назустріч їм той же відлюдник.
– Куди, витязі? – запитує він.
– Маємо Азаран-Блбула добути, та не знаємо, якою дорогою їхати.
Відлюдник мовив.
– Хто по цій дорозі, по широкій, поїде, той назад повернеться. Той, хто по середній дорозі поїде – або повернеться, або ні. А хто по нижній дорозі поїде – той нехай забуде навіть надію на повернення.
– Чому? – запитав молодший брат.
– Поїдеш, – сказав відлюдник, – перепинить дорогу річка. Володарка Азаран-Блбула отруїла її чаклунством і не п’є з неї. А ти повинен випити і сказати: «Ох, жива вода!» Переїдеш через річку, зустрінеться тобі квітка. Вона зачаклувала її в колючий шпичак. Ти ж повинен зірвати, понюхати і сказати: «Ох, райська квітка!» Поїдеш далі – побачиш прив’язаного вовка і біля нього ягня. Перед вовком трава лежить, перед ягням – м’ясо. Маєш м’ясо перекласти вовкові, а траву – ягняті. Поїдеш ще далі – побачиш великі ворота: одна стулка прикрита, друга – відкрита. Прикриту ти мусиш закрити, а закриту – відкрити. Увійдеш і побачиш сплячу володарку Азаран-Блбула. Вона сім днів спить, сім днів пильнує. Зумієш виконати все, про що я розказав, – привезеш Азаран-Блбула, а не зумієш – не повернешся.
Старший брат вибрав собі широку дорогу. Їхав, їхав і доїхав до палацу. «Навіщо мені їхати на вірну смерть, – подумав він, – наймуся я у цей дім на роботу, послужу та поживу».
Середній брат поїхав середньою дорогою. Об’їхав гору і з другого боку побачив палаючий, мов смолоскип, палац. Зліз із коня. Увійшов у зелений сад і присів на зелену траву. Бачить – між землею і небом іде чорний араб. Дійшов до юнака, ударив його прутом – обернувся юнак круглим каменем, закотився під лавку.
Молодший брат поїхав нижньою дорогою, йому зустрілися на шляху: річка, квітка, вовк, ягня, ворота. Він зробив усе так, як намовив відлюдник. Увійшов до палацу і побачив: лежить прекрасна, мов лань, дівчина. Випурхнув із своєї клітки Азаран-Блбул, опустився дівчині на груди і затьохкав-залився на тисячу ладів. Задрімала дівчина, царевич упіймав Азаран-Блбула, поцілував дівчину і тією ж дорогою поїхав назад.
Прокинулася дівчина, дивиться – немає Азаран-Блбула.
Зрозуміла вона, що його вкрали, закричала:
– Ворота, упіймайте!
Ворота у відповідь:
– Бог із ним, мої стулки, які роками ніхто не чіпав, він місцями поміняв, полегшення зробив.
Дівчина крикнула:
– Вовче, і ти, ягня, ловіть крадія!
Ті у відповідь:
– Бог із ним, він траву дав ягняті, а м’ясо – вовкові.
Дівчина крикнула:
– Шпичаку, лови!
Той у відповідь:
– Бог із ним. Ти мене шпичаком обернула, а він – райською квіткою.
Дівчина крикнула:
– Річко, злови мені крадія!
Та у відповідь:
– Навіщо мені ловити? Ти мене отруїла, а він – зробив живою водою. Хай іде собі, Бог із ним!
Робити нічого – сіла дівчина на свого коня.
А тим часом юнак доїхав до відлюдника, привітався і сказав:
– Ось тобі Азаран-Блбул.
Запитав про братів. Той у відповідь:
– Не їхали вони повз мене.
Юнак віддав відлюдникові Азаран-Блбула, а сам поїхав широкою дорогою. Доїхав до великого міста, пішов пообідати. Бачить, старший брат прислуговує. Нишком дав знати про себе, забрав його з собою, відвіз до відлюдника, а сам поїхав шукати середнього брата. Їхав, їхав, об’їхав гору, бачить – палаючий, мов смолоскип, палац. Спішився, прив’язав коня, увійшов до розкішного саду, сів на зелену травицю. З’явився чорний араб, закричав:
– Гей, хто дозволив тут сидіти?
І замахнувся прутом, щоб ударити. Але юнак виявився спритнішим, перехопив з рук араба прут і вдарив його самого. Араб тут же каменем обернувся. Юнак подумав: «То ж і мого брата так згубили». Почав ударяти по каменях прутом. Усі камені людьми постали і розбіглися, і брат притьмом утікати кинувся. Він крикнув:
