День видався напрочуд ясним. Весь попередній день і вечір я тішив себе надією, що буде нельотна погода і відкладуть стрибки. Але марно. І ось старенький «кукурузник», відірвавшись від бетонки, нахиливши зеленими пооббиваними крилами, набирав висоту. Стрибнути з парашутом для людини, якій стілець, поставлений на стіл, щоб загорнути лампочку, була вже висота – крутилася голова і тряслися жижки – була мрією всього життя.
– Такого страху раніше не було, – казав я інструктору, синеглазому «однокашнику» Иршату Шаріпову, колишньому льотчикові, який зберіг оптимізм, незважаючи на життєві негаразди, намагаючись перекричати ревіння мотора. – Ми ж з тобою в льотне училище надходили, страх з'явився потім. Коли я здуру за безкоштовним квитком профспілки поліз на Останкінську вежу посидіти в Срібному залі з двигающимся підлогою. Попиваючи шампанське помилуватися вогнями вечірньої Москви.
Але коли нас, неабияк накачаних не тільки шампанським, вивели на оглядовий майданчик з прозорими підлогами, серце і йокнуло. Я чомусь відчув під собою не висоту, а безодню прірви і від падіння в яку відділяло лише тонке скло, мов тріснутий лід. Довелося поміняти професію промислового альпініста на тесляра.
Ось і зараз боязнь висоти навіть гірше ніж на горі Ай-Петрі в Криму. Пам'ятаю, так само тремтіли коліна там, нагорі, коли я, бажаючи подивитися на море з висоти пташиного польоту, до жовтим огородженням підійшов тільки після трьох склянок «Чорного полковника». Вино додало мені сміливості і сили, став відчувати себе якось по-новому. А може, все-таки треба було «смикнути» грам сто п'ятдесят коньяку. Для хоробрості!?
– Нічого, клин клином вибивають, ось стрибнеш з парашутом, і все пройде!
– Тобі легко сказати, стрибнеш, але як це зробити? Зізнатися, один раз я вже стрибав у Коктебелі в Криму під час літньої відпустки. Хоча відчуття були невимовними, назвати це стрибком було важко. За п'ятдесят гривень разом з парашутом підчепили з берега на довгому фалі, потягали за катером над затокою і кинули в холодну морі біля гори Хамелеон. Тай страх не пройшов. А мені хочеться вільного польоту, як уві сні розкинути руки – крила і літати над землею.
– Зараз полетиш!
І ось я в дверях з одвічним Гамлетівським питанням, одягнений у комбінезон, каску, кросівки, окуляри і два парашута: спереду і ззаду. Я останній. Прыгнувшие до мене різнокольоровими парасольками розсипалися під моїми ногами і, описуючи хитромудрі кола, летіли до землі. Останні настанови Иршата:
– Відрахуй до десяти, а потім зі всієї дурі тягни ось за це кільце, якщо раптом парашут не розкриється, отцепишь основний, як я тебе вчив і дернешь ось за це кільце, кричати можна, але тільки не матом – внизу все-таки дівчата-спортсменки. Легкий поштовх в спину і я вже лечу до матінки-землі…
Відчуття були дивними, спочатку захопило дух і все стислося нижче живота. Так буває на гойдалці, коли йдеш вниз і в маленькому літаку на повітряних ямах. Але тут була одна нескінченна яма.
– Ірша-а-ат! Щоб тебе, – кричав я на всю округу. Потім мене закрутило, повітря забивався в рот так, що стало неможливо дихати. Закриваю рот, відкриваю очі і бачу, мало того, що мене розкручувало, але я ще летів особою вгору. І враз усвідомив, що мій парашут в такому положенні не відкриється. Намагаюся перевернутися – не виходить. Не знаю, як це вийшло, але я смикнув за кільце. Мабуть, з переляку. Я чекав обіцяного Иршатом бавовни, але його не було. Подивившись вгору, замість купола побачив щось схоже на шматок простирадла з подушкою, від якого до моїх ніг тяглися «білизняні» мотузки. Мене охопив дикий жах і перед очима замиготіли кадри з моєї прожитого і майбутньої життів. Промайнули роки і тисячоліття, спресовані в миті…
