…Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового, – власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя, – сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» – цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію – не зовсім мабуть оправдану – вважати себе за першого робітника з-межи українців:
Я із жовто-блакиття (!) перший
На фабричний димар зліз.
Журавиних пісень моїх верші
По цехах розставляю – скрізь.
В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:
Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
(«В електричний вік»)
І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання – не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.
Кохаємо залізо й мідь,
Бетони і чугуни —
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
(«Павлові Тичині»)
З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» – обертається поет до сонця; він тужить, – він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:
Невже не можна запалити
Тебе, заводе, хоч одчаєм?
(«Ах, як мертво…»)
Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневір’я що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-б’ється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.
І от в житах запахло,
запахло бур’янами,
а, може, й чебрецем —
не знаю! не скажу!..
А по ярках огні.
Шахтарські? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!
(«Зелена туга»)
«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно… Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі… Шив я, шив я», – клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.
…Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
замислилося сонце.
…Розтаборилась тінь…
…Яка глибінь! Яка глибінь,
коли замислюється сонце!
(«Досвітні симфонії»)
Дуже нерівний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («м’єї», замість моєї, «м’чі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.
Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж романтик, – признається один із його героїв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незбутня вічність… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням» («Синій листопад»), «Хіба це природно?» – запитує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму одрубує: «Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків) дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по селах комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможного хама». Це різні змагаються люди. Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій самій людині – сама ця людина стане тоді ареною завзятого бою. З одного боку – «завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої», що охоплює ніби ввесь світ своєю величністю. А з другого —
…мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках і знову мчаться. Вадим каже – «поезія». Припустім. Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
