У цей, колись затишний городок, що стоїть від Не-Парижу (так хтось іронічно назвав наше столичне місто) за шістсот, приблизно, кілометрів, Ганна і Дмитрій приїхали в середині червня, – тоді, коли не тільки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий південь. Товариш Вовчик прибув багато пізніш, і саме того липневого дня, коли над рікою пройшла гроза й випали холодні дощі. Він приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний і, недовго гадаючи, забіг по дорозі до «буфету найкращих фіялок І. Л. Карасика»: Дмитрій в своєму листі (лист давно вже загублено) якось згадував це до певної міри рідне йому по звукові прізвище.
– Так-от що, дорогий джентльмене, – сказав він, чемно скидаючи панаму, – мені потрібна адреса моїх друзів.
– А хто ж ваші друзі? – поцікавився І. Л. Карасик.
Товариш Вовчик ніяк не чекав такої відповіді й тому здивовано підкинув брови.
– Хіба ви не знаєте мусьє Карамазова й мадам Карамазову?
І. Л. Карасик заметушився і зробив винувате обличчя. «Братів Карамазових» він, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що ці брати (чи там один брат) могли завітати в його глухий край. Отже він вважає за потрібне, якомога скоріш, затушувати свою непоінформованість і, підсунувши своєму несподіваному й химерному гостеві брудненького стільця, запропонувати йому пляшку фіялки власного виробництва.
– Дуже дякую! – сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишені п’ятнадцять копійок. – Але ви мене не зрозуміли… Справа от у чому…
Далі він з’ясував, у чому справа, і ребус нарешті було розв’язано. І одразу ж ясно стало, яке має відношення І. Л. Карасик до Дмитрія й Ганни (буквально ніякого!) й скільки він знає про них (рішуче нічого!). Тоді товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пішов далі. Він пішов далі й за якусь годину найшов своїх. Про «буфет найкращих фіялок» та комічне непорозуміння він так і забув поінформувати, але він тут же розповів цікаву історію, що допіру трапилась із ним на річному пароплаві: історію знайомства з досить таки пікантними дамочками. Він так енергійно розмахував руками, що Ганна тільки й могла зрозуміти: розмова йде про «тих же женщин».
– Одну звуть… не пам’ятаю як, – говорив товариш Вовчик, – а друга – тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втім, може й не батько – я не поцікавився.
– Так ти запевняєш, що ці дами мешкають недалеко від нас? – сказала Ганна, кидаючи шитво.
– Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! І ще я хочу сказати, що тьотя Клава мені страшенно подобалась і що за якісь два місяці (вони теж приїхали на два місяці), я, мабуть, в неї остаточно закохаюсь.
Товариш Вовчик зареготав, зовсім не до речі підморгнув своєю білою бровою Ганні й, наспівуючи арію з «Князя Ігоря», пішов митись.
– Ну, й козлитон! – беручись за уші, сказав Карамазов. – Ніяк він не погодиться, що йому співати не можна.
Ганна з-під лоба подивилась на Дмитрія.
– Мені, здається, що я не помиляюсь, називаючи твоїх нових знайомих нахабками, – промовила вона. – Чи може ти думаєш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?
Ганна нарочито висловилась різко: вона викликала чоловіка на одвертість.
– Безперечно, вони, – спокійно й лаконічно сказав Карамазов. – Ти вгадала.
Відповідь, як і треба було чекати, не задовольнила женщину, і вона зрушила брови. Та й як Ганні не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрій наважився, нарешті, покинути гнилу Лопань і багато спокійніший став. Але не можна й цього робити; не можна цілих два тижні блукати по ночах з якимись випадковими міщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспірацію. І справді: чому він не хоче розмовляти з нею на допіру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знає, що це – чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацію свого чоловіка. Якимись підозрілими здаються їй ці дачниці, і вона знову пригадує всі подробиці невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки річному пароплаві.
Як пам’ятає вона, Дмитрій необережно зачепив ліктем одну з них, здається молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась і назвала його ведмедем. Дімі усміхнувся й сказав, що він погоджується з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсім не ображає. Вона спитала, чому. Він кинув якийсь парадокс і почав запевняти її, що тут поганого нічого нема, бо… й вся його нація трохи мамулувата. – Але хіба це виправдання? – спитала вона. Тоді Дмитрій стояв на своєму і якось дуже романтично рекомендував свою країну. Він говорив страшенно захоплено, й жінка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона зустрічає першого мужчину з такою ясністю думок. Ясности, на жаль, ніякої не було, але Дмитрію цей комплімент подобався: в цьому Ганна вже цілком переконалась.
– Ну, добре, – зідхнула вона, – я задоволена твоєю відповіддю.
Карамазов непривітно зиркнув на дружину і зціпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й він постановив припинити його.
– Чого тобі треба від мене? – спитав він. – Чи ти хочеш, щоб я собі кулю пустив у лоб?
