Шановні читачі, ви тримаєте в руках продовження дебютного роману Галини Вдовиченко «Пів’яблука». Я прочитала першу книжку пані Галини майже п’ять років тому, але досі пам’ятаю те приємне відчуття. Це була хороша казка про пригоди чотирьох подруг Магди, Галини, Луїзи та Ірини, до рук яких потрапило яблуко. Яблуко було не просте, а…
Але закінчуються пригоди, карети перетворюються на гарбузи, а магічні атрибути втрачають силу. Що відбувається з героями казок далі? Добре, якщо вони живуть в фантастичних королівствах і цукрових вежах, де магія не закінчиться ніколи. А що, коли це чотири звичайні жінки, ви таких зустрічаєте в житті, вони ходять тими самими вулицями, п’ють каву в тих самих кав’ярнях і переймаються тими самими речами, що й більшість людей на світі: родина, робота, кохання, дружба?
Галина Вдовиченко вирішила розкрити нам цю таємницю і написала про життя, мрії й переймання героїнь у часи, коли чарівне яблуко втратило силу й заснуло на полиці зі слоїками. Яблуко заспокоїлось, виконавши по бажанню, – заспокоїлась і врівноважилась кожна з героїнь. У когось здійснена мрія пустила коріння в життя, хтось попрощався з тим, що дісталось від яблука, а хтось щасливий отриманим, але життєвий ковчег підтікає з іншого боку. Усе так, як буває в житті, хай навіть вам не потрапляло до рук яблуко.
Мене тішила як завжди смачна та багата мова письменниці, чудове поєднання колоритних діалектних слів із вкрапленнями сучасного сленгу. Авторка чудово володіє мистецтвом опису місць, ситуацій, людей – так легко уявити світ, у якому живуть чотири подруги, їхній вигляд, одяг, побут.
У романі є ще один важливий персонаж – це скульптор Пінзель. У побутове тло тексту вплетена містичність, якою віє від його постаті. Місця, де майстер народився, жив, кохав, творив, храми, де стояли його скульптури, образи, що він їх створював… Пінзель постає не просто історичною особистістю, він надихає Галину й Ірину на творчість, переплітає долі персонажів. Його присутність у творі відчувається повсюдно. Як на мене, це неабиякий козир. Він піднімає текст над жанром жіночого роману кудись у позажанровий простір. Важливий етап розвитку української культури – обростання історичних постатей легендами, міфами, літературою. Дивовижне явище, коли суха небагата біографія скульптора наповнюється життям на сторінках книжок його співвітчизників.
Мене зачарувала географія, в якій перебувають персонажі: здавалося б, ну що тут такого, живуть собі жінки у Львові, ходять інколи в Карпати, навідуються часом до навколишніх міст – так живе дуже багато людей. Але крізь призму авторського сприйняття бачиш цей звичний світ з особливого ракурсу. Це замилованість рідним Львовом, його історією, колоритом. Це очарівнення Карпат, овіювання їх легендами, старовинною магією і прадавніми віруваннями. Це маленькі містечка, що струшують із себе провінційний присмак і постають гордими, з глибокою історією, з легендами й таємницями навколо своїх вулиць, ратуш і підземель.
Роман читається легко, на одному диханні, і залишає приємне відчуття, як від хорошої розмови з близькими друзями, як від мандрів маленькими гордими містами, як від доторку до таємниць старовинних майстрів.
Марися Рудська,
художниця
