Жив собі сирота Янко, син лісника. Батько й мати в нього повмирали, а рідних нікого не було. Так і жив він самотою в лісі, у батьковій хатинці. А щоб було веселіше, тримав рябого котика.
Звик до нього котик. Було, куди господар іде, туди й він.
Якось пішов Янко збирати хмиз. А котик за ним. Набрав Янко в’язанку хмизу, несе додому, а котик тягне за ним суху гілочку.
Притомивсь Янко, сів на пеньок відпочити, подумав, як тяжко жити йому на світі, і голосно застогнав:
– Ох, ох!..
Тільки це сказав – аж з-під пенька, де не взявсь, дідок маленький з довгою бородою вилазить.
– Таж не гукав я тебе, дідусю.
– Як не гукав? – мовить дідок. – Я ж не глухий! Ти двічі назвав моє ім’я: Ох, Ох… Тепер ти повинен сказати, що від мене тобі треба.
– Нічого мені від тебе не треба. От тільки голодний я дуже. Коли маєш кусень хліба, то дай.
Ох пірнув назад під пень і тягне звідти шматок хліба та миску кулешу.
– На, – каже, – поїж.
– Спасибі, дідусю, за обід: давно я такої смачної страви не їв.
Завдав він на плечі свою в’язанку й пішов веселий додому.
Минув день, другий, знов гóлодно Янкові. Згадав він про дідка.
«Піду, – думає, – може, ще раз нагодує мене».
Прийшов до того самого місця, сів на пеньок і зітхнув:
– Ох!
Тут дідок як уродивсь.
– Що скажеш, хлопче?
Вклонився йому Янко:
– Голодно, дідусю. Може, даси мені кусень хліба?
Дідок гульк під пеньок і назад. Дає йому шматок хліба й миску кулешу.
Так відтоді й пішлося: захочеться Янкові їсти – він і йде до дідуся.
Раз виніс йому дідок замість обіду золоту тютюнницю.
– Ось що, хлопче, – каже, – не турбуй мене більше: я вже старий і обід мені носити важко. Візьми цю тютюнницю. Як тобі знадобиться що, відкрий її, і мій служник миттю з’явиться перед тобою. Він незгірше виконає все, що ти накажеш.
Узяв Янко золоту тютюнницю, подякував від щирого серця дідкові та й пішов, пританцьовуючи, додому.
Відкрив він удома золоту тютюнницю – вискочив з неї маленький чоловічок, але не такий, як дідусь Ох, а молодий і моторний.
– Що накажеш? – запитує Янка тоненьким голоском чоловічок.
– Дай мені, братику, чогось попоїсти.
Умить поставив чоловічок на стіл миску кулешу, поклав великий окраєць житнього хліба, а сам плиг у золоту тютюнницю й закрився.
Пожив так Янко якийсь час, і захотілося йому по світі походити – людей побачити, себе показати, бо ж ні разу він ніде, крім свого лісу, не бував.
Узяв золоту тютюнницю, гукнув котика та й рушив у дорогу.
Багацько обійшов він сіл і міст, силу чудес побачив і прийшов нарешті до синього моря. Бачить – лежить на морському березі срібляста рибка. Видко, викинуло її хвилею під час прибою. Стріпується рибка, б’ється об каміння, а ніяк назад у море не потрапить.
Пожалів Янко бідну рибку. Взяв він її потихеньку та й кинув у море.
Хлюпнула рибка хвостиком, ковтнула води, опритомніла, а потім висунула з води голівку й мовить людським голосом:
– Спасибі тобі, хлопче, що врятував мене від смерті. Може, і я тобі колись до помочі стану.
Усміхнувся Янко:
– Навіщо мені до помочі ставати, коли маю я в кишені он помічника якого.
Але рибка вже не чула його.
Пішов він далі. Іде собі та й іде, коли мишка сіра вибігає з нірки. Котик хап її за спину й хотів з’їсти.
Пожалів Янко мишку. Був він такий, що всіх жалів: пам’ятав, як колись йому важко жилося. Взяв він мишку, погладив і посадив у кишеню, а потім вийняв з торби хлібну скоринку й кинув бідоласі туди.
– Їж, – каже, – ти, мабуть, зголодніла.
Мишка й заспокоїлася, стала гризти скоринку. А Янко пішов далі.
Іде він, іде по берегу моря, а вже вечоріє. Думає Янко, де б його переночувати. Бачить – височіє на горі здоровецький палац. «Ні, – думає, – мене туди не пустять». Пішов він далі. Зирк – стоїть біля моря маленька рибальська хатинка. Зайшов Янко в рибальську хатинку й попросився переночувати.
– Добре, – каже господар, – ночуй. Мені веселіше буде.
Розбалакавсь Янко з господарем.
– Що це за палац був по дорозі? – запитує він у господаря.
– Це палац королівський, – каже господар. – Там живе сам король. Та оце нещодавно сталася біда: прилетів опівночі морський змій, ухопив його доньку й поніс на свій зачарований острів, куди ані дійти, ані допливти. Король із серця тепер волосся на собі рве. Оповістив по всьому королівстві: хто, мовляв, поверне йому дочку, за того й видасть її заміж і все королівство по смерті своїй відпише. Багато наїжджало сюди різних князенків та короленків, але ніхто до того острова добутися не зміг: морський змій таку хвилю підійма, що нічого не врадиш…
