Лев Безрукий утік з останньої лекції. Відпустив студентів, збрехав, що має таємну зустріч… із привидом. Тямовита молодь одразу зметикувала, що нагода побалакати з привидом випадає не кожен день, тому тихенько шмигнула за викладачем.
Але, на жаль, такої небуденної оказії не могла збагнути декан факультету етнографії Борислава Болеславівна Стійка. Вона перестріла Безрукого на виході з інституту, значуще глянула на годинник і очима запитала: «Що за неподобство?..»
– Моїй Ганнусі нині рочок. Розумієте?.. – з надією спробував пояснити Безрукий.
– Я розумію, однак у суботу, Леве Львовичу, з дев’ятої до одинадцятої нуль-нуль, – вистукувала Борислава Болеславівна, як стара, проте добре збережена друкарська машинка, – ви відпрацюєте лекцію…
– Але… – Безрукий хотів нагадати суворому деканові, що субота – вихідний день, студенти мають відвідати батьків, і так вихідних у них – як кіт наплакав, та Борислава Болеславівна не дозволила йому договорити.
– Про «але…» треба думати до «але…», – попередила вона.
І зникла за дверима, як привид. Аніскілечки не зіпсувавши настрою Левові. Бо, навчений гірким досвідом, він знав, що проблеми суботи треба вирішувати в суботу, а сьогодні – середа, 15 квітня 2015 року, найщасливіший день у його житті – день народження донечки Ганнусі!..
А Борислава Болеславівна дійсно стійка!.. Як і її прізвище… Вперто гартує дисципліну! Бо що їй залишається робити, коли вдома – лише противний котяра і стіни, обклеєні розкладами занять?.. Ніякого особистого життя! На жаль…
Лев ще встиг купити Ганнусі величезну ляльку, що цвіркотіла китайською. Проте він цим не переймався – ось-ось повернеться з Лондона з чергової конференції вундеркінд Борис Мудрагель і ляльку перекодує на українську… Без проблем…
Марі відчинила двері разом із смачнющим запахом свіжоспеченого сирника… Фантастика! Чудасія! Не життя, а казка! Блаженство неймовірне!.. Лев чмокнув дружину в щічку і помчав до Ганнусі, що тягнула до татка ручки, дріботіла від радості ніжками і гугукала щастям…
Всілися за стіл. Лев тільки відкоркував шампанське, як зателенькав мобільний Марі.
– Маріє Юріївно! – телефонувала чергова лікарка. – У нас надзвичайна ситуація! Примчав якийсь божевільний, назвався магом. Із всіма щось поробив, що не рухаються і мовчать. Я одна дієздатна. Каже, що привиди ратуші затіяли змову проти Львова – хочуть украсти в міста душу! Вимагає вас!.. Інакше всіх до бісової матері відправить! Я не хочу до… бісової матері!.. Що робити?..
– Я їду! – випалила у відповідь Марі. – Зараз же! Ждіть!.. – І винувато глянула на Лева.
– Без тебе знову ніяк… – буркнув розчарований Лев.
– На жаль… – У Марі в руках уже був ключ від машини.
Лев усадовив дитя на коліна, налив собі на денце шампанського.
– За тебе, доню! – виголосив тост. – Звикай. Маєш таких батьків, що нудьгувати тобі не доведеться. Загартовуйся змалку. – Та не встиг випити, як заспівав дверний дзвінок. – О, мамця щось забула!.. – зрадів він.
На порозі хитався поштар.
– Здоров’я бажаю панові Безрукому! – витріщився на господаря. – Я… тобто… вечорами не працюю… – забелькотів далі, – але… тобто… є нештатні ситуації… Лист рекомендований вам нині прийшов… тобто… Мучив мене дотепер… І я вирішив… – Листоноша замовк і намагався зосередитися.
– Тобто?.. – запитав Лев.
– Що «тобтаєте»? – здивувався поштар. – Я вирішив доставити вам кореспонденцію терміново… Чую, щось важливе…
– Давайте… – Чоловік починав злити Безрукого.
– Е, ні… – замахав руками листоноша. – «Давайте» не пройде!.. Треба розписатися у моїй відомості. Вона алібі!.. Знаєте, що таке алібі?..
– Здогадуюсь, – буркнув Лев. Розписався на хмільній галочці, намальованій поштарем. – Дякую, – додав. Прислухався. Йому здалося, що плаче Ганнуся.
– «Дякую» в горло не заллєш… – помахав вказівним пальцем перед носом у господаря чоловік. Від цих слів Лева пересмикнуло. Чув уже їх одного разу.
– Маю тільки шампанське…
– Шампанське така штука, – резюмував поштар, – що коли потроїти, то майже таке саме, як горілка.
Сусідка пані Стефа висунула з дверей спочатку голову, придивилась до дотепного листоноші і знервованого Лева і випхалась повністю.
– Ти запрошуєш у гості, Левчику? – звела з надією брови.
– Ні, – відмахнувся Безрукий. – Марі викликали на роботу. Я сам. Мала вередує. Без господині гостей не приймаю…
– Шкода… А такий день! Такий день… – розчарувалася сусідка.
Листоноша очікувально мовчав. Лев спідлоба глипнув на нього.
– Зачекайте, – звелів і зник у кімнаті. Повернувся з шампанським. – Прошу, – запропонував в обмін на листа.
Поштар прицілився до повної пляшки.
– Забагато, – зробив він фаховий висновок.
– А я для чого? – цвірінькнула пані Стефа. – Заходьте. Відмітимо день народження моєї Ганнусі. Внучечки, можна сказати. Бо я їй як бабуся рідна. – Пані Стефа заштовхала поштаря до себе в квартиру. Їй треба було поговорити. А вільних вух у час комп’ютерних технологій – катма…
Ганнуся почала плакати. Лев кинув листа на тумбу біля вішалки і заспішив до дитяти. Взяв на руки, став розважати – не допомагало. Носив по квартирі, пропонував усе, що хоче, – все одно сльози. Підстрибував, виліз на табурет, ледь абажура не зняв… Не допомогло. Ніяк… Згадав про нову іграшку, увімкнув ляльку. Ганнуся мовчки послухала китайські балачки ляльки – і знову зайшлася ревом. Та все тикала пальчиком у коридор. Там ледь не вислизнула з рук – так потягнулася до… листа. Лев, радий старатися, подав дитині конверт… Ганнуся всміхнулася, почала гугукати, розглядаючи нову «іграшку», принесену дотепним дядечком. Розглядала, ніби читала. І враз застигла в наївному ангельському спантеличенні. Бо побачила зовсім іншого, білого, як стеля, за якою їй частенько доводилося спостерігати з ліжечка, татка…
