Попри лапки, йдеться про таємницю не у фігуральному сенсі, а в буквальному. Таємниця та досі не розгадана, оскільки зачіпок для її розкриття практично немає. Пропонована читачеві автобіографічна книжка таких зачіпок теж не дає, хоча б тому, що таємниця виникла у пізніший період, не охоплений текстом «Мого життя». Однак у цій передмові ми неодмінно згадаємо про низку фактів, що залишилися поза автобіографією, зокрема й про «таємницю» Муссоліні. Але про неї згодом. Спершу про те, що таємницею не було, але, можливо, потребує певного підсумування.
Переглядаючи історичні кадри, на яких італійські вояки розбивають велетенський пам’ятник – сфінкса з головою дуче Муссоліні, за лічені роки до того встановлений в африканській пустелі на честь перемоги у ганебній Другій ефіопській війні, – мимоволі згадуєш славетний сонет Персі Біші Шеллі «Озимандія» (українська література знає щонайменше п’ять варіантів його перекладу). П’ятистопними ямбами мандрівник розповідає про бачені в далеких краях уламки колóса: дві ноги без торсу, біля них – загрузле у піску кам’яне лице з владним виразом – насупленими бровами і суворо стиснутими вустами. На п’єдесталі ж, нібито, збереглися слова:
My name is Ozymandias, king of kings,
Look on my work, ye Mighty, and despair!
(«Моє ім’я Озимандія, цар царів, / погляньте на мої звершення, владарі, і принишкніть»). Суть сонета – в заключній терцині: навколо решток марнославного колóса нічогісінько – тільки гола безлюдна пустеля простяглася навсібіч. «Величні звершення» тиранів тонуть у піску віків, а їхні одіозні імена стають загальними назвами.
Повалений тиран видається жалюгідним, а його зухвала міміка комічною. Як можна було серйозно сприймати істеричного Гітлера, самозакоханого Муссоліні, питаємо себе, переглядаючи хронікальні кадри. Юрма, що їх славила, видається нам легковірною. Щоправда, озимандії, муссоліні, сталіни, путіни періодично виникали і виникають тут і там упродовж усієї історії людства. Але, напевне, люди просто не знали чогось такого, що нам уже відоме і зрозуміле, і дозволить не повторювати їхні помилки. Адже ми не творимо собі ідолів. Чи… Все ж таки творимо?
Тішити себе ілюзіями в такому питанні було б надто небезпечно, бо тим поколінням їхні помилки коштували мільйонів життів. Тому інтерес до особистостей на зразок Беніто Муссоліні цілком виправданий. До нього насамперед, оскільки дуче є постаттю символічною за визначенням – як засновник фашизму, поняття збірного, що сьогодні включає і нацизм, і ксенофобію, і тоталітаризм, і мілітаризм. Одним словом, усе, що нам не до вподоби.
Показово, що з усіх перелічених політичних наліпок тільки назва «фашизм» жодним чином не відображає суті явища як такого: вона утворена від назви атрибуту влади за часів Римської імперії – фасції, або фашіо, – горстки лозин із сокирою посередині, що була зброєю давньоримських лікторів. Фашіо – так в Італії подекуди називали різного роду громадські спілки ще до виникнення фашизму. Муссоліні вподобав назву за її зв’язок з великоімперською римською давниною, а вже з розвитком фашистського руху термін «фашизм» увібрав у себе все те, чим наповнювали його фашисти. Загальний характер терміну сприяв тому, що його – ще до знищення італійського фашизму – стали застосовувати асоціативно. Звісно, ототожнення з нацизмом остаточно демонізувало італійський фашизм і самого Муссоліні.
Натомість книжка, яку шановний читач тримає зараз у руках, представляє Муссоліні майже за десять років до його фатального рішення про поворот у політиці, передовсім зовнішній – на зближення і дружбу з відразливим німецьким суперником. У світі на той час фашизм успішно змагається за популярністю з соціалізмом-комунізмом. Власне, починає вбачатися чи не єдиною успішною альтернативою «лівим» ідеям. І автобіографія 1928 р. писалася не для внутрішньоіталійського вжитку. Вона мала познайомити американську громадськість з особистістю італійського дуче, молодого (наймолодшого за віком прем’єра за всю історію Італії) і рішучого лідера нації, сильного політика, котрий зумів відвернути загрозу більшовизму, вивів країну з політичної та економічної криз. Бо ж саме таким бачив його замовник автобіографії Ричард Вошбурн Чайлд, посол США в Італії з 1921 по 1924 рр., який щиро схилявся перед новою зіркою італійської політики, порівнював його з Рузвельтом, пишався особистим знайомством (і, до речі, тішився зі взаємної симпатії – виняткової з боку дуче, який зазвичай не довіряв іноземцям, надто дипломатам). Втім, для обох – і для замовника, і для виконавця – проект був також комерційним. Опублікована частинами у філадельфійській Saturday Evening Post, одразу передрукована багатьма провідними американськими та європейськими газетами, а тоді видана великими накладами окремою книжкою, автобіографія швидко стала бестселером і щедро оплатила зусилля і автора, і замовника, який сам переклав англійською весь її текст, записаний нібито з голосу дуче: «Він диктував. То я йому порадив такий метод, бо коли він намагається писати сам, то, знай, виправляє, виправляє і перевиправляє».
