Остап Шаптала. Повісті

Остап Шаптала. Повісті
О книге

В інтелектуально-психологічній прозі Валер’яна Підмогильного (1901–1937) самотність та відчуженість головних персонажів породжені несвободою людини в абсурдному світі. Остап Шаптала, герой однойменної повісті, після смерті рідної сестри відчуває перед нею провину та потрапляє в «межову ситуацію». Письменник застерігає від ілюзій та пошуку об’єктів поклоніння, якими можуть бути не лише люди, а й ідеї, речі та образи. Герой «Повісті без назви» розшукує у місті чарівну незнайомку, щоб заново осягнути цінність людського існування. Цей твір містить роздуми про мету мистецтва, а отже, частково розкриває естетичні погляди В. Підмогильного.

Книга издана в 2021 году.

Читать Остап Шаптала. Повісті онлайн беплатно


Шрифт
Интервал

Валер’ян Підмогильний

Остап Шаптала. Повісті

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

* * *

Остап Шаптала

(повість)

До початку Великодньої заутрені лишалось ще досить часу. Остап Шаптала поставив, як то прохали батьки, дві свічки – одну Христові, а другу – святому Миколаєві, – і уважно оглянув церкву. Сіра й вогка, вона повна була незрозумілого шамотіння старого дяка й боязких згуків обережної людської ходи. В темних кутках невпинно шепотіли й глибоко зітхали баби перед напівосвітленими іконами.

Важке напруження панувало в церкві. В одчинені двері навшпиньках заходили люди, ніби ховаючись, ніби йдучи на злочин Шаптала вийшов з церкви в садок, що її оточував. Там він ліг під деревами горілиць.

Ще не встиг він торкнутись головою землі, як широкий капелюх зліз йому на обличчя й затулив очі. Шаптала пролежав так кільки хвилин, відчуваючи під головою м’яку, холоднувату землю. Все тіло його мов прилипло до неї й злилось з її життям; мозок мов перетворився у вогку грудку і думки з’явились темні й крихкі.

Шаптала лежав не рухаючись і прислухався до того, що робилося в далеких глибинах землі. Почув, як звідтіль невпинно вириваються сили, розносяться вітром і накладають на все тавро жадоби. Він згадував, як жадібно випростували в день два дерева своє зазеленіле гілля, як напружались їхні стовбури, утворюючи молоде листя. Трава з якимсь одчаєм з’явилась на степах і кожна стеблина подібна була до широко розтуленого рота галчати.

Вдень дітвора гасала по вулицях і птахи кричали на небі; від почуття весни широкі посмішки лазили по обличчях людей, – в їхньому серці теж щось оживало і тавро жадоби не минало й їх Бажання було написане в посмішках людей, в їхніх побільшених рухах, на їхніх чоботях, вкритих весняним болотом.

Старий камінь край села теж бажав заслатися зеленим мохом. Так робив він впродовж сотень років, і мох захищав йому холодну душу від сонця.

Жадоба й жага обнялись та в легкому танку, регочучи, пурхали над землею. А з їхнього реготу плодилось в повітрі безліч бажань, що ними труїлися навіть каміння.

Земля ж готувалась завдовольняти. Спокійно чорна повстала вона узгір’ями й розпадалась долинами, перетворюючись у велетенське лоно невидимої жінки. І все припадало до неї у млоснім напруженні та бажанні.

Шаптала раптом підвівся й сів. Капелюх упав йому на коліна, а погляд майнув у синю далечінь і зник там.

Ця спрага землі і людей, їхнє запекле шкварчання на багатті бажань, були Шапталі незрозумілими й чужими. Він дивився навкруги, бачив рух та намагання, і це гнобило його, прикро вражало тепер, колі він і на мент не забував, що вдома конає його сестра. Думка про безглуздя її смерти спинила його серед світового руху.

Вітрець бігав між деревами, ніби гуляючи з ким у Панаса.

Шаптала підніс свою голову до неба. Але й там навіть найменші зірки випростались з темряви і так яскрились, мовби на кожній теж була весна і теж має воскреснути який Христос.


Шаптала стояв коло церковних грат, притулившись до їх чолом, і дивився, як юрба шикувалась круг церкви, виставляючи наперед кошики з пасками, крашанками й салом. Біля кожного кошика запалювалась свічка, і круг церкви утворилось полохливе вогняне коло.

Одразу викинули в повітря згуки всіх дзвонів, від чого те зробилось важким и маснуватим. Разом з дзвонами підвелися шапки й брилі з чоловічих голов та посипалися на всі боки мовчазні хрести.

Свідомість, що свято це ще побільшить біганину людей і їхню радість, завдала тремтіння Шапталі, і він, одвернувшись, почвалав додому.

В церкві облишили дзвонити. Шаптала озирнувся й побачив, як чорною хвилею сунулись за ним люди. А він не хотів, щоб вони наздогнали його та оточили своїм галасом; тому він завернув набік і дістався невеличкого гайку. Став там, обпершись на стовбур дерева, й дивився, як плазували люди по дорозі. Місяць клав йому тінь на половину обличчя і здавалось, що та половина спить.

Люди вже невиразною плямою сіріли за кучугурами. Пройшли, поспішаючись, старі бабусі, хитаючись на всі боки.

Коли все затихло і згасла церква, темним дозорцем лишилась на порозі спепу, – Шаптала відчув свою самотність і свідомість її залила йому душу теплом. Вже можна було йти, – нікого він не зустріне. Всі вже пройшли. Але Шаптала не рухався, і погляди його топились у синіх очах ночі. Земля кликала ближче до себе. Він хотів був лягти, та, згадавши, що вдома його чекають розгівлятись, важко посунувся далі.

Коли він увійшов, очі батьків засяли: він був їм єдиним сином, дорогим гостем з міста.

Мати підійшла до його перша, бо була певна, що має більше прав на сина. З світлою, трохи наївною посмішкою вона нахилила до себе голову сина і тричі поцілувала йому губи.

– Воістину воскрес, – промовив Шаптала.

Потім підійшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:

– Христос воскрес.

Старий Шаптала дійсно вірив, що Христос воскрес.

Батько й син поцілувались по-братерському – міцно й обривчасто.

– Олюся спить? – спитав він, і здавалось, що він ще щось скаже. Так він завжди уривав свою мову.



Вам будет интересно