Укритий лісом згірок, біля загороди.
З гори спадає потічок. По другий бік – старий млин. Спекотний літний день.
Пер Ґінт, парубок міцної статури двадцяти років спускається доріжкою. Оза, його мати, маленька, тендітна жінка слідкує за ним, лютуючи.
Оза: Брешеш Пер!
Пер Ґінт: (не спиняючись) Ні, ні! Не брешу!
Оза: Забожись, коли це правда!
Пер Ґінт: Що божитись?
Оза: Тьху! Не смієш!
Ти казок мені наплів.
Пер Ґінт: (помовчавши) Ні, це правда, я божусь!
Оза: (забігає перед ним) І тобі цього не стид?
Десь пропадеш, десь дінешся,
Ґави ловиш – сіно жде.
Цап тобі заліз у тім’я,
Без штанів біжиш домів,
Без добичі, голіруч, –
Й не соромишся – до цього
Матері плести казок!
Отже – де ти стрівся з цапом?
Пер Ґінт: У бік від Гендина.
Оза: Ага!
Пер Ґінт: Сильно вихор дув відтіль,
Через що я й міг безпечно
Крізь гущавину пройти,
За якою він…
Оза: Так-так!
Пер Ґінт: Прислухаюсь нишком-тишком,
Як він б’є у сніг копитом,
Подивляю пишні роги,
Що виблискують до сонця,
Підсуваюсь по камінню,
Ледве в сніг не провалюсь,
Й бачу – олень велет-красень,
Звір, якого десять літ
Тут, повір, ніхто не бачив!
Оза: Боже хрань!
Пер Ґінт: Аж грянув стріл.
Цап скрутився, заметався,
Та за мить, нім він піднявся,
Я у нього на хребті!
Ліве ухо – лап в долоню,
Ніж із піхви вже добув,
Мить – і в грудь його загоню…
Гу! Як зірветься шалений,
Як брикне на рівні ноги,
Як рогами не метне!
Десь полетів ніж і піхва,
А мене він поміж роги
Як не вхопить, мов в кліщі,
Як не скочить, не шугне
Просто себе по хребті…
Оза: Христе!
Пер Ґінт: Мамочко! Чи ти
Той хребет коли-небудь
Бачила в житті?
Га! га! Майже милю вій там в’ється,
А не ширший від пили.
А внизу – сніги стовічні,
Западні і зломи скель,
Що із них вода кипуча
На сімнадцять тисяч ліктів
Вниз валиться ревучи.
Там, в горі, по тій пилі,
Посоромитись – стрілі –
Ми шуміли наосліп!
Я і олень. Вір мені:
Ще ні раз коня такого
Під собою я не чув.
Нам назустріч й попри нас
Сонця сипалось проміння,
Наче іскри з-під копит.
А під нами, десь в безодню
Лиш вірлів[2] одних хребти
Поміж небом і водою
Розліталися мов пух!
Ледявик валився вниз.
Але ми не чули гуку,
Що розгублювався в простір.
Лиш демонів дикі герці[3],
Хороводи, співи, танці
Били в очі й уха нам.
Оза: Боже, зглянься!
Пер Ґінт: Аж – нараз…
Наче камінь від удару,
З диким криком куропатва
Підірвалась з укриття.
Олень мій перелякався,
В бік метнувся, з-під копит
Ґрунт утік, і ми в безодню
Пошуміли стрімголов.
Оза:(хитнулася, ухопилася за пень, щоб не впасти)
Пер Ґінт: Поверх нас висока круча,
А під нами дна нема! –
Летимо крізь білу хмару,
Ростинаєм стадо мев[4],
Що тікають перед нами,
Ми ж падем все вниз і вниз,
Мов стріла з тугого лука.
Вниз я глянув – щось біліє,
Наче, оленя живіт,
Що зближається до нас,
Мамо, мамочко, це ж ми,
Відбивались в яснім плесі
Озера, що підіймалось,
В міру, як летів я вниз.
Оза: (задихається)
Пер! Мій Боже! Вже кінчи!
Пер Ґінт: Цап із верху, цап із долу,
В тую мить саму посполу[5]
Досягли себе – бебевх!
Зникло все, лиш мокра хвиля
Нас піною обдала.
Та не довго, бо від маху,
Ми дісталися на твердь,
Я обняв його за шию,
Олень плив – ні круть, ні верть,
І тепер я тут.
Оза: А він?
Пер Ґінт: Десь ще скаче вітрогін.
(Кляснувши пальцями й крутнувшись на зап’ятках)
Як стрінеш його – злови!
Оза: И не скрутив ти голови,
Ані ніг не поламав,
Твій хребет – цілий, неправда?
Боже, дякую тобі,
Що ти мав його в опіці!
Правда, пірвані штани,
Та пусте це, проти того,
Чим то міг би закінчитись
Божевільний той танок…
(Раптом замовкає, відкривши рот і витріщившись на сина широко відкритими очима, через хвилину знайшовши слова, скрикує)
Ох, брехуне ти проклятий!
Ну, і ще раз забожись!
Все оте, що ти наплів,
Чула я давним-давненько,
Ще твій тато хлопцем був,
Як це трапилося в Глезгу!
Пер Ґінт: Це й мені лучилось теж –
Це трапляється частіше!
Оза: (їдко) Так – брехню перебрехати
Можна теж: се-те додати,
Відпорошити чистенько
І як повістку новеньку
