Як я вчився у школі, то думав: щоб бути письменником, треба бути мертвим. Бути мертвим або походити здалеку – з Англії, Середнього Заходу чи Франції.
Одним з найглибших, хоч і трохи периферійних прозрінь, що осяяли мене, коли я читав «Останній поворот на Бруклін» Г’юберта Селбі, стало те, що мій населений робочим людом Бронкс виявився гідним матеріалом для Мистецтва; що голоси, вулиці й жести, які я так добре знав, були такі ж людські, такі ж цінні й гідні поваги, як і будь-які з тих, що описані всіма цивілізаціями упродовж усіх сторіч існування літератури.
Тому я відкладав «Останній поворот на Бруклін» зі страшним усвідомленням того, що якби мені бажання, пильне око та чутливе вухо, то з мене міг би вийти письменник.
Уже пізніше, як став значно старший, я зрозумів, що талант і матеріал нічого не варті без дечого, чим Селбі володіє й що проявляється в нього на кожній сторінці кожної книжки. Любов – прощення й співчуття, що підносять дух усіх ницих псів, які населяють його світ: загублених, порочних, бездушних і нерозумних. Мистецтво полягає в його здатності олюднювати те, що здається нелюдським, і таким чином водночас робити людянішими й читачів.
Ніхто не вміє передати нутряного почуття людського страждання так, як Селбі, – ці жорстокі галюцинації про милосердя, про мир, про любов, про легку прогулянку; про нищівний біль героїнової ломки; задушливу лють батьківської-подружньої-сексуальної клаустрофобії; скрип гвинтиків параноїдальної манії, що затягуються тугіше; жалюгідна грандіозність передаваних по колу мрій; страх перед неминучим світанком.
Селбі сягає глибоко під шкіру і в голови нижчих прошарків, виносячи звідти інфернальні монологи, по вінця сповнені трагічно пошматованими ілюзіями, короткочасними екстазами й лютою одержимістю, що безперервно шумлять і вирують на кожній сторінці. У найсильніших місцях він буквально змушує нас співчувати оглушливим ударом.
«Реквієм по мрії» описує крах чотирьох осіб – трьох молодих і однієї старшої. Тут Селбі показує натуру людей залежних: від дурману, надії, від трагічно дитячих видінь раю на землі. Навіть коли ці персонажі злітають до сьомого неба, попереду все одно видніється страхітливе поверження, але хоч читач і усвідомлює це наперед, він не може захиститися від майже нестерпного страждання, деградації й забуття, які є ціною мрій для безсилих.
«Реквієм по мрії» є квінтесенцією Селбі, його наповнюють моменти, від яких читач почувається як мимовільний коментатор катастрофи «Гінденбурга», що ридав: «Ох, люди!»
Селбі дарує нам ще одну змогу відчути біль за його людей, – а значить, відчути любов до того, що зазвичай любові не викликає.
Річард Прайс
Нью-Йорк, січень 1988 року
«Реквієм по мрії» був уперше виданий у 1978 році. Знати, що його ще й досі видають і готують нові редакції, для мене неймовірно втішно. Крім того, за книжкою ще й знімають фільм, виробництво якого заплановане на середину квітня цього року. Тож книжка ще й досі живе і дихає (як і я сам).
У тому, що все це діється зараз, у часи «незрівнянного достатку», я бачу дещо прекрасне й іронічне. Велика американська мрія для багатьох здійснюється. Зрозуміло, я вважаю, що гонитва за американською мрією не тільки даремна, а й саморуйнівна, тому що врешті вона знищує усе й усіх, хто бере в ній участь. Це стається просто за визначенням, бо гонитва ця виховує в людях що завгодно, крім важливих речей: чесності, етики, правди – самих наших душ і сердець. Чому? Причина проста: бо Життя – це віддавати, а не отримувати.
Я не пропоную людям роздати все бідним і безпритульним – а їх серед загального достатку ще й досі мільйони – надіти волосяницю й піти на вулицю з жебрачою мискою. Саме по собі це не більш корисно, ніж гонитва за «бажаним». Я не боюся грошей і знаю, що на них можна купити. Я був би радий мати повен будинок всячини – звісно, мені для цього спочатку потрібен будинок. Я бував голодним і не бачу в голоді нічого благородного. Як не бачу нічого благородного в споживанні вишуканих страв, хоча їсти, безперечно, набагато краще, ніж голодувати. Але вірити, що накопичення різного мотлоху є метою життя, – це божевілля.
Мені здається, що ми всі маємо власну мрію, власне бачення, власний спосіб віддавати, але ми з багатьох причин боїмося йти цією дорогою або навіть визнавати й приймати її існування. Але відкидати своє бачення – значить продати душу. Наживати – значить жити химерою, повертатися спиною до правди, у той час як наше Бачення – це проблиски тієї правди: ясно, що ніщо зовнішнє не може по-справжньому формувати мій внутрішній світ, моє Бачення.
Що трапиться, якщо я повернуся спиною до свого Бачення і витрачатиму час і сили на здобування речей – складових американської мрії? Я стану стурбованим, мені буде незатишно у власній шкірі, бо почуття провини за те, що я відвернувся від свого «я», зрадив своє Бачення, змусить мене просити прощення за власне існування, за жагу до самоствердження, котра виникає, коли дивишся на життя як на змагання. Мені доведеться накопичувати різні речі, намагаючись угамувати й задовольнити те неясне відчуття незадоволення, що гризтиме мене зсередини.
