Самсон і Надія

Присвячується Всеволоду Євгеновичу Дмитрієву, архівісту-ентузіасту, ідеалістові, який ненавидів насильство.

Дзвін шаблі, що впала на голову батька, оглушив Самсона. Краєм ока він зловив миттєвий спалах блискучого леза клинка й ступив у калюжу. Лівою рукою вже мертвий батько штовхнув його вбік, і через цей поштовх наступна шабля упала не на його рудоволосу голову, але й не мимо – відсікла праве вухо, і він побачив його, падаючи у придорожню канаву, устиг простягнути руку, зловити й затиснути в кулаці. А прямо на дорогу впав батько з розрубаною навпіл головою. І кінь припечатав його ще раз до землі підкованим копитом задньої ноги. Потім вершник шарпнув вуздечку коня та рвонув уперед, де з десяток прудконогих городян самі кинулися в канави обабіч, розуміючи, що їх чекає. За ним – ще п’ять вершників.

Але Самсон їх уже не бачив. Він лежав на схилі канавки, лівою долонею упершись в мокру землю й опустивши голову на підкладений під неї кулак правої руки. Рана на голові палала, пекла голосно і дзвінко, наче хтось навмисне над нею лупив молотом по сталевій рейці. Гаряча кров лилася по вилиці на шию, затікала за комір.

Знову закапав дощ. Самсон підвів голову. Подивився на дорогу. Побачив відкинуту підошвою до нього ногу батька. Темно-сині ґудзикові англійські черевики, навіть вимазані грязюкою, мали благородний вигляд. Батько їх носив постійно і дбайливо вже шість років, із 1914-го, коли, наляканий початком війни, торговець взуттям на Хрещатику скинув ціну, справедливо вважаючи, що війна – не найкращий час для продажу модних товарів.

Він не хотів бачити мертвого батька повністю, з розрубаною головою. Саме тому позадкував по канаві, не розтуляючи кулака з вухом. Вибрався на дорогу, але випростатися не зміг. Стояв худий і згорблений, не даючи собі обернутися назад. Зробив кілька кроків і спіткнувся об тіло. Обійшов, і тут знову страшенний шум звалився на його голову й шугонув до неї всередину. Він вливався розжареним оловом у відрубане вухо. Самсон притиснув кулак до кровоточивої рани, немов намагався заткнути її та перекрити гуркіт, що продирався до голови, і побіг. Побіг просто геть, хоч і туди, звідкіля вони з батьком прийшли, у бік рідної Жилянської. Крізь гуркотняву і шум почув окремі постріли, але це його не зупинило. Самсон біг повз розгублених городян і городянок, які роззиралися на всі боки, але нікуди не йшли. І коли вже відчув, що далі не може, що сили закінчуються, зачепився поглядом за велику вивіску над дверима двоповерхового особняка: «Лікування захворювань очей. Лікар Ватрухін М. М.».

Підбіг до дверей, потягнув за клямку лівою рукою. Зачинені. Стукнув.

– Відчиніть! – закричав.

Затарабанив по них кулаками.

– Чого вам? – долинув зсередини явно старий жіночий переляканий голос.

– Мені до лікаря!

– Микола Миколайович сьогодні не приймає!

– Він мусить! Він зобов’язаний мене прийняти! – благав Самсон.

– Хто там, Тоню? – пролунав віддалений і глибокий чоловічий баритон.

– Так хтось із вулиці! – відповіла бабуся.

– Впусти!

Двері прочинилися. Старенька подивилася на закривавленого Самсона крізь щілину, потім впустила й відразу зачинила двері на замок і два засуви.

– Ой, господи! Хто це вас?

– Козаки. А де лікар?

– Ходімо!

Гладко виголений сивочолий лікар, оглянувши рану, мовчки її обробив, приклав до неї тампон із маззю та перебинтував голову.

Самсон, трохи заспокоєний тишею квартири, подивився на нього з тихою вдячністю та розкрив перед ним правий кулак.

– А вухо можна якось пришити? – запитав ледве чутно.

– Я вам не скажу, – сумно похитав головою лікар. – Я лікую захворювання очей. Це вас хто так?

– Не знаю, – хлопець знизав плечима. – Козаки.

– Червоне безвладдя! – сказав Ватрухін і важко зітхнув.

Він відійшов до столу, попорпавсь у верхній шухляді та, вийнявши коробочку з-під пудри, простягнув хлопцеві.

Самсон зняв кришечку, усередині було порожньо. Лікар відірвав клаптик вати і поклав на дно коробочки. Самсон опустив до неї вухо, закрив і сховав у накладну кишеню куртки-френча.

Підвів погляд на лікаря.

– У мене там батько залишився, – він важко зітхнув. – На дорозі. Зарубали.

Лікар гірко прицмокнув і хитнув головою.

– Хіба можна зараз по вулицях ходити? – Він розвів руками. – І що ж ви збираєтеся робити?

– Не знаю, треба забрати його…

– Гроші у вас є?

– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.

– Ходімо, – Ватрухін жестом показав на двері, що вели до коридору.

Вулиці цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стріляли з рушниць. Над містом, яке напилося крові, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на ніч на його дахи та кладовища.

Коли дійшли до Німецької, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили дві підводи та з десяток дядьків. На одну підводу вже підняли кількох убитих, але батько Самсона так і лежав на краю дороги. Тільки тепер він був босим – хтось зняв англійські ґудзикові черевики.

Самсон нахилився до його тіла, намагаючись не дивитися на голову. Поліз рукою під груди, намацав у внутрішній кишені пальта портмоне. Витягнув. Його пухлість дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча і, випроставшись, озирнувся на підводи.