– Кармен проживотіє ще днів зо два, не більше. Мейсон виплюнув крижинку й докірливо глянув на бідолашну собаку, потім знову взяв її лапу до рота й заходився вигризати бурульки, що цупко понамерзали між пазурами.
– Скільки я бачив собак із химерними назвами, то завжди вони чорта варті, – промовив він, скінчивши свою роботу, і відштовхнув собаку від себе. – Вони миршавіють і врешті гинуть під вагою своїх гучних наймень. Чи ти коли бачив, щоб лихо спіткало собаку, який зветься просто Касіяр, Сиваш або Гаскі? Де там! Глянь лишень на Шукума, він…
Клац! Худий пес скочив і мало не вп’явся білими зубами Мейсонові в горло.
– А, будеш, будеш ти мені! – Кінцем пужална Мейсон так уперіщив собаку поза вуха, що той простягся на снігу, судомно затремтів, і по іклах йому потекла жовта слина.
– От я й кажу, глянь на Шукума… Його ще надовго стане. Б’юсь об заклад, що він цього ж таки тижня з’їсть Кармен.
– А я іншої думки, – мовив Мелмют Кід, обертаючи мерзлий хліб навпроти огню, щоб розтанув. – Можу закластися, що ми самі з’їмо Шукума, доки доїдемо. А ти що скажеш, Рут?
Індіянка вкинула крижинку до кави, щоб осіла гуща, глянула на Мелмюта Кіда, потім на свого чоловіка, тоді на собак, але нічого не відповіла. Що тут казати, все й так зрозуміло. Іншої ради немає. Перед ними – двісті миль невтертої дороги, мізерних харчів для них самих лишилося тільки на шість днів, а для собак уже нема нічого.
Двоє чоловіків і жінка посідали коло ватри й узялися до свого злиденного підживку.
Собаки лежали запряжені, – бо спиняючись опівдні, їх не розпрягали, – і заздрісно стежили за кожним шматком.
– Сьогодні полуднуємо востаннє, – сказав Мелмют Кід. – І треба добре мати для цих собак, бо вони дедалі все лютішають. При нагоді так і кинуться на когось із нас.
– А я колись був головою братства методистів і вчителював у недільній школі. – Сказавши таке ні сіло ні впало, Мейсон мрійно задивився на свої мокасини, що з них ішла пара, але Рут вивела його з задуми, наливши йому кухлик кави.
– Хвалити бога, чаю маємо досить! Я бачив, як він росте в Тенесі. Чого б я оце тепер не дав за гарячого кукурудзяного коржа! Не журися, Рут, уже тобі недовго голодувати й ходити в мокасинах.
На цю мову жінка повеселішала. В погляді її світилася велика любов до свого білого пана, до першої білої людини, яку вона бачила у своєму житті, до першого чоловіка, що поводився з жінкою краще, ніж просто з твариною чи в’ючною худобиною.
– Авжеж, Рут, – провадив далі її чоловік чудною мішаною мовою, бо тільки так могли вони порозумітися. – Почекай-но, ось ми доберемося до Далекої Країни, сядемо в човен білих людей і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, бурхлива вода, цілі гори води танцюють весь час угору й униз. І так її багато, так далеко їхати… Пливеш десять снів, двадцять снів, сорок снів (він полічив доби на пальцях), і все – вода, погана вода. А тоді приїдеш до великого селища, повного люду, наче комарів улітку. А вігвами – ох і височенні десять, двадцять сосен. Страх які!
Він безпорадно замовк, зиркнув благально на Мелмюта Кіда, а тоді заходився показувати руками, як то буде високо, коли скласти двадцять сосен кінцями одну до одної. Мелмют Кід глузливо всміхнувся, але Рут аж очі витріщила з дива та втіхи: вона була майже певна, що чоловік жартує, і така поблажливість тішила її бідне жіноче серце.
– А потім сідаєш у… у коробку, і – гурр! – поїхали вгору. – Він підкинув порожнього кухлика в повітря, щоб показати, як то буде, і, спритно піймавши його, гукнув: – Гоп! З’їхали додолу. Ну, й чарівники ж там! Ти їдеш, приміром, до Форту Юкону, а я їду до Арктік-Сіті двадцять п’ять снів; довга товстенна мотузка, я беруся за один кінець і кажу: «Гелло, Рут! Як ся маєш?» А ти кажеш: «Чи це ти, мій любий?» А я кажу: «Так». А ти кажеш: «Я не можу спекти доброго хліба, немає соди». Тоді я кажу: «Пошукай лишень у коморі під борошном. До побачення». Ти заглядаєш під борошно й знаходиш повно соди. І весь той час ти – у Форті Юконі, а я – в Арктік-Сіті. Ох, що то за чарівники!
Слухаючи ту казку, Рут усміхалася так щиро, що обидва чоловіки зареготалися. Собаки почали гризтися й припинили Мейсонову оповідь про дива Далекої Країни. А поки чоловіки їх розбороняли, Рут устигла позав’язувати санки, й можна було рушати в дорогу.
– Ану, Лиско! Гайда!
Мейсон хвацько ляснув батогом і, коли собаки стиха заскавчали в запрягу, зрушив із місця стерновою жердиною примерзлі санки. Рут побігла за другими санками, а Мелмют Кід, допомігши їй зрушити, поїхав останній. Мелмют Кід був дужий, навіть суворий чоловік, він міг би вола звалити одним замахом, але йому шкода було бити сердешних собак; він потурав їм, як рідко хто з погоничів, і мало не плакав над їхньою бідою.
– Ну, рушайте вже, бідолахи здорожені! – пробурмотів він по кількох марних спробах зрушити санки.
Але нарешті терплячістю він таки досяг свого: скімлячи з болю, собаки кинулись наганяти товаришів.
Ніхто більше не розмовляв: важка дорога не дозволяє таких розкошів. А мандрувати Північчю – надсадна, убивча праця. Щаслива та людина, що ціною мовчанки витримує бодай день подорожі і то втертою дорогою.
