Я просила дати мені інструктором жінку, досвідчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумінням тонкощів дівочої психології. А мені призначили дідугана, який з першої ж хвилини почав репетувати так, ніби я новобранець, а він злісний старшина. Добре хоч не матюкався.
Хто мене знає, підтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навіть шнурків зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виїжджаємо на вулицю, і не куди-небудь, а в самісіньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бізонів. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалі, тремтять руки. А дід репетує:
– Ти чого притискаєшся до узбіччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся вліво!
Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло – він кричить, я перестроююсь. Спереду роздоріжжя, я ліворуч… і виїжджаю на міст. І хоч би пробка, хоч би затор – ба ні, рух скажений, усі обганяють, підрізають, лаються сигналами, ніби хочуть тебе зжерти, і панує нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту.
– Я ж виїхала вперше! – верещу. Точніше, пищу, бо в горлі пересохло. А він мені:
– Тобі права потрібні, щоб тарганів бити чи щоб нормально їздити?
– У мене, – шепочу, – немає тарганів.
Він як розрегочеться:
– У всіх студенток у голові таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй!
Я мусила б відчути біду – все-таки він інструктор, він за мене відповідає, ми посеред велетенського шляхопроводу, і зрозуміло, що я не впораюсь. Але він мене допік до печінок. Я на нього подивилася, мов космічний десантник на Чужого, і зі злості навіть почала краще думати.
Він і раденький:
– Швидше! Тут можна сто!
На знаку ясно написано – вісімдесят. І краще б я підгребла до тротуару, і вийшла б з машини, і сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкіднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який ішов зліва, аж пригальмував од мого нахабства і пропустив у свій ряд – мабуть, ніколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед білого дня влаштовувала стритрейсинг.
А дід кричить:
– Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищі давиш, не скидай обертів!
Я майже нічого не бачу – піт заливає очі, серце у вухах тарабанить, і хочеться моєму наставникові добряче врізати, але руки зайняті. І я трохи чи не вголос клянуся собі ніколи-ніколи-ніколи більше не сідати за кермо, ні з цим інструктором, ні з будь-яким іншим – тільки метро!
І раптом якийсь розвізник піци на яскраво-жовтій «Сонаті» влазить у мій ряд на швидкості сто, я бачу його – як пудреницю у своїх руках, до останньої подряпинки. І бачу, що зараз в’їду в нього й «Швидка» жалібно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що від нас залишиться…
Я викручую кермо і якось непомітно переміщаюся за подвійну осьову. Разом з інструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидінні, разом з ганчірочкою для протирання скла і запахом яблучного освіжувача – з усім цим добром відпливаю вліво, а назустріч мені з-за гірки пре вантажівка.
Ось вона за п’ять метрів. За два. Ось вона просто переді мною.
Усе.
* * *
Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.
– Тітко, ти їдеш чи так сидиш?
Піднімаю голову.
Бачу ангела: оченята блакитні, волосся лляне, на футболці – несподівано – Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорі брівки:
– Тут, між іншим, черга!
Черга в раю? Чи це не рай?!
Поступово повертаються звуки: пташки співають, діти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклі вони б верещали не так…
Ангел чекає. Я підводжусь і вилажу з машини – а це, виявляється, електромобільчик для дошкільнят, як я туди вписалась – гадки не маю.
Вітер приносить запах лайна. Звіриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селі? Зовсім поруч вольєр з бізонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогаті голови… Усе-таки пекло?!
Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.
Дзвонить телефон.
– Алло? Даша? Ти де?!
– Я в зоопарку, мамо.
– Там тобі й місце! Зі свиньми в одній клітці! Бо ти свиня! Обіцяла передзвонити – і що?!
Учора ввечері ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так – сама вигадає проблему, сама починає страждати.
– Ще раз вимкнеш телефон – я тебе своїми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!
– Цілую, – кажу в телефон. – Потім передзвоню. У мене зарядка сідає.
Розділ перший
Первинний інструктаж
Мене звуть Даша Лебедєва. У дитячому садку в нас було чотири Даші й іще один хлопчик Лебедєв, мені зовсім не родич. Тому усвідомлення власної унікальності давалося мені непросто.
Я малюю посередньо, співаю так собі, у музичній школі провчилася рівно один рік. Ще рік потім ходила на волейбол і була ганьбою команди. На гімнастику мене не взяли через погану розтяжку. Одне слово, коли на небі роздавали таланти, мене явно відтіснили кудись у кінець черги.
Єдине, що в мене виходить талановито, – мріяти. Я мрію, що в майбутньому, наприклад, усі люди житимуть, як дружні сусіди в одному старому дворі, жалітимуть одні одних і розумітимуть без слів. Будь-яку хворобу можна буде вилікувати однією таблеткою, а м’ясо вирощуватимуть у пробірках, і корови з ферм розбіжаться на волю, в пампаси.
І ще я мрію про справжній будинок, де було б горище, на якому можна зберігати старі речі та спогади. Але поки що я живу в гуртожитку й загалом звикла.
