– Стій і мовчи! – корд зблиснув над головою двох ченців, яких тримали дужі руки козаків. Чорнявий ротмістр у темно-синьому доломані ще раз замахнувся зброєю, від чого чорнорясні затремтіли і зіщулились. Надвірний козак хижо всміхнувся, нахилився ближче до полонених і нахабно збив долонею з одного з ченців клобук, той впав і покотився у траву. – Це землі Видубицького монастиря… ви не смієте… – прошепотів один з бранців – утім, злякавшись власної сміливості, враз побілів, очі свої потупив, відвернув обличчя від командира, аби не перетинатись із ним поглядом.
– Корецькі сміють будь-що. Затям це! – шляхетський слуга у синьому випростався, харкнув на землю і неквапливо став встромлювати зброю у піхви. – А тепер геть з моїх очей і передай своїй братії – якщо повернетесь, шкуру спущу. Я не жартую, втямив?! – схопив сміливішого ченця за барки і відірвав худорляве тіло від землі.
Монах заплющив очі і за мить відчув, як летить униз, на слизьку траву, змочену ранковими росами.
Світанок розливався молоком по темному небу, відбивався білим сріблом на поверхні холодної води. У заплави Кончі-Заспи він увірвався п’янкими травневими пахощами та пташиним тьохканням. Чи це не Рай? Жінка у чорному стриманому вбранні і в білому рантуху на голові їхала у дормезі. Вона постукала у стінку карети, аби візниця спинився. Власноруч відчинила дверцята і вийшла на узбережжя Дніпра. Скинула на землю теплу шубу, підбиту соболем і наблизилась до ріки. На повні груди вдихнула крижаний, однак солодкий аромат – від якого тіло почало злегка тремтіти. Відчепила застібку, що нею був закріплений тонкий серпанок і зняла головний убір. Візниця, який вже підняв шубу, схопив і тонку білу паволоку і застиг у німій покорі біля широкого дормезу князів Корецьких. Жінка зробила кілька кроків до дерев, які зависли над водою. Дрібні хвилі плюхкались об їхнє міцне коріння. Пані торкнулась рукою пружного молодого листя і втулилась поглядом у жовтаво-рожеві зблиски, в ореолі яких стрімко підіймалось сонце.
Вона усміхалась. Звісно, усміхалась – бо тепер це ж її землі. Заплави, береги, дерева… Конча-Заспа віднині і навіки вічні – земля Корецьких.
Перша сивина торкнулась скронь Анни. Та попри це старість боялась селитись у цьому стрункому жіночому тілі – надто сильно опиралась природі княгиня. Лише кілька зморшок біля очей – це все, що зміг відвоювати собі «поважний» вік. Повіяв холодний вітер і локон вибився із заплетеного в косу темного волосся. Жінка завела неслуха за дрібне вушко, ще раз обвела поглядом широку ріку і рушила у бік карети. До неї вже наближались козаки Корецьких, які виїхали назустріч господині. Один із них, у темно-синьому доломані, її найвірніший слуга із запальною вдачею зістрибнув із коня і шанобливо схилив голову.
– Землі чисті. Жодного чужинця тут нема, ваша світлосте.
– Добре, Євстафію. Перевірте усі заплави і поставте на них наших людей. Я планую гарно заробити на виловленій тут рибі. – Візниця безшумно наблизився до пані і турботливо виклав на плечі княгині шубу, вона ж нею запнулась і знов повернулась обличчям до ріки. – Доручаю вам розселити моїх селян у монастирських будівлях.
Чорнявий ротмістр ще не встиг відповісти, як до його вуха долинув шерхіт, він зирнув у бік хащів, схопився за шаблю і рвонув на кущ бузини. Гілля із білими китицями затремтіло і щось звідти зойкнуло. Княгиня обернулась і помітила дещо темне і велике, що з боку чагарника її вартові вже волокли по мокрій землі.
– Відпустіть. Я не винен! – заволав юнак у чорній рясі, прикриваючи голову. Та його не дослухались. Один з козаків зірвав з молодика торбу і витрусив її нутрощі на траву. З неї випав обмотаний грубим сукном окраєць хліба і жовклий згорнутий папір із дрібною сургучною печаткою.
– Що це? – вказала на аркуш княгиня.
Вона зірвала печатку з листа, щойно передали його вартові. У ньому дрібно одним рядком виведено «В Софії під захистом Георгія».
– Що це? – повторила жінка в чорній сукні, наближаючись з папером до юнака у рясі, якого міцні руки слуг поставили на землю. Вона обпекла поглядом хлопця – то був лише послушник.
– Не знаю. Наказали передати отцю Антонію, – пропищав той, все ще закриваючи обличчя від страху.
– Хто наказав? – голос пані став металевим.
Хлопець боявся глянути на жінку у чорному, але мовчав.
Один з вартових штурхонув юнака в печінку і той заскиглив, схопившись за живіт.
– Мені в братії наказали забрати це вночі у корчмаря з Подолу і доставити до отця Антонія. Відпустіть, я нічого більше не знаю.
– Але чому сюди? Тут був Антоній? – буркнув до хлопця козак княгині.
– Він мав сьогодні прибути сюди з перевіркою, – юнак зіщулився, очікуючи нового удару.
– Антоній Грекович – права рука настоятеля монастиря Іоасафа… Митрополичий посланець, – прошепотів ротмістр на вухо княгині.
