Прекрасний, витончений час – XVIII століття. Таким він назавжди лишився на картинах, у книгах і в уяві наступних поколінь. Що ми згадуємо, коли чуємо слова «бароко», «рококо» – Францію й Італію? А Україну? Так-так, на українських землях також було те саме, що і в Європі – прекрасні дами, галантні кавалери, мистецтво, інтриги, а ще змови, бунти і війни. Так уже сталось, що в Російській імперії та в її наступні реінкарнації у XX-му столітті українців намагалися позбавити усіх спогадів про тутешню шляхту, яскравих історичних персонажів і навіть палаци та замки на всій території від Малопольщі до Смоленська, знищені ущент. Україні з царського дозволяння спускалась історія козаків і селян – інше згадувати було зась. У цій книзі все справжнє. Ну майже все. Всі головні герої – реальні історичні персонажі, які жили в другій половині 18 століття. Художньої вигадки в цьому романі – не більше 15 відсотків. Власне, герої книги й справді були знайомі одне з одним. Ізабелла Любомирська дійсно була відомою у Європі заможною русинською шляхтянкою з роду Чарторийських. А ще знаною інтриганкою та надзвичайно яскравою постаттю, яка назавжди увійша в історію, як «Блакитна маркіза». Її батько та чоловік вимагали урівняння прав у Речі Посполитій для католиків та православних. І спершу спирались у цьому на підтримку православної Московії. Та згодом хоч і змінили свою думку щодо союзника, але механізм війни вже був запущений. Рішення про зрівняння прав двох найчисленніших груп вірян країни стало приводом для повстання іншої, радикальної частини шляхти. Врешті ослаблена держава впала жертвою сусідів – Московії, що стрімко перетворювалась на Російську імперію, Австрії та Пруссії, які розділили її між собою. З’їдали Річ Посполиту трьома етапами, і вже до середини 1790-х років країна з такою назвою зникла з мапи Європи. А проіснувала вона 225 років. І створена була внаслідок союзу двох королівських родин – шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського короля Ягайла. Велике Князівство Литовське, яке разом із Польщею утворило Річ Посполиту, населялось здебільшого православним людом: українцями, білорусами, литовцями, латвійцями. Шляхта – переважно нащадки князів Київської Русі. Тож із упевненістю можна стверджувати, що Річ Посполита, яка перекладається з польської як «Республіка», є ще однією історичною колискою для п’ятьох сучасних слов’янських країн.
Ніжний, весняний, ледь теплий промінець пробився крізь важкі гардини. Спершу обережно торкнувся мармурового підвіконня, осмілівши, перестрибнув на лакований паркет, просунувся килимом і хоробро дістався дерев’яної стільниці, а вже там цілунком вечірнього сонця відбився у келиху з червоного муранського скла і ніжно-рожевим теплом припав до мізинчика жіночої руки, що лежала на невеличкому томику Джона Мільтона. Вікна були відчинені навстіж, у повітрі відчувались легкі крижані нотки і аромат щойно розпораної в палацових садах землі. Та попри це – в розцяцькованій, як належне, бароковій кімнаті було затишно, наче у крихітній табакерці. Янголята з рожево-зефірного склепіння позирали на двох людей, які гомоніли за столом у центрі «ягідної кімнати». Таку назву вона отримала завдяки темно-червоному шовку, яким були оббиті її стіни.
– Джакомо, негайно розкажіть мені про вашу поїздку в Санкт-Петербург! Правду кажуть, що там надзвичайно холодно? – мізинчик торкнувся ніжки скляного келиха, в якому замерехтів золотавий сонячний промінь.
– А ви гадаєте, чого я звідти втік? – посміхнувся чоловік, одягнений за останньою модою. Він здригнувся і театрально накинув на плечі, вочевидь, жіночий палантин. – Хоча у Варшаві також не літо.
– О, Джакомо, припиніть. Свіже повітря корисне для здоров’я – це довели провідні учені! – Власниці мізинчика розмова видавалась надзвичайно кумедною.
– Ви мене заморозите, ясновельможна княгине. Хоча краще це будете ви, а не ота німкеня, Катерина, – чоловік підігрував своїй візаві.
– То що там ота російська цариця? Дійсно така гарна, як розповідають у наших салонах?
– Та ні, їй годі зрівнятись із будь-якою варшав’янкою.
– Те, що ви знавець і жіночий серцеїд – це знає вся Європа. Та кажете так, бо, мабуть, не згодились до двору цариці Катерини, – жінка підняла келих, чоловік зробив те саме.
– У вас просто чудове угорське вино. Як і завжди у Чарторийських. До речі, ясновельможна моя пані, у вас кмітливий розум, і ви могли б бути прекрасним політиком. І в такому разі я б навіть погодився стати вашим компаньйоном.
Жінка гучно розсміялась.
– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, і вся Європа знає, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумів останнього слова. Тож жінка повторила:
– La Spia![1]
На обличчі чоловіка з’явилася посмішка:
– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!
Запанувала напружена тиша, та за мить кімната осяялась дзвінким сміхом, що луною пронісся по всіх розкішних кімнатах палацу Вілянув.
* * *
Іноді наша пам’ять недоречно виштовхує на поверхню заховані глибоко в сердечний мул важкі спомини. От і цього разу Ізабелла на мить опинилась у квітні 1766 року, в час, коли за посмішками та веселощами їй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звірину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим віялом і присунулась ближче до вікна. Карета мчала, підстрибуючи на бруківці. Була вже майже ніч. На варшавських вулицях панувала тиша.
