Весільна процесія прямувала до церковці, що стояла на пагорбі. Сталося це в спекотний літній день на околиці містечка, яке потопало в яблуневих садах, купалося в тихій річці Липі. На обрії зеленіла смуга лісу, а перед нею розкинулися поля дозрілої пшениці, що всміхалися небу синіми волошками. Чути весільні пісні…
Йшов 1520 рік. Святкували в Рогатині, неподалік від Львова.
Наречена – п’ятнадцятирічна Настя Лісовська в білому весільному вбранні вражала своєю красою й веселощами. Її суджений Степан, старший на кілька років, не зводив із неї очей, видно було – закоханий без пам’яті.
Лунає сміх, жарти, грає музика. Тільки мати Настусі, йдучи поруч зі своїм чоловіком, отцем Іваном, тихо скаржилася йому:
– Нехай Бог дасть щастя нашій дитині. Але не більше богоугодне діло зробила б вона, якби пішла в черниці? Ой, стала б у пригоді нашій гнаній православній церкві. У Насті великий розум… І набожна вона… Скільки ж тих книг перечитала… І я дала обітницю – як оклигає після цієї страшної хвороби, стане Божою дочкою… І вона ж готувалась… А тут цей Степан. Хороший хлопець, але…
– Та ну тебе, стара, нехай дитина радіє життю… – усміхався священик, потіючи у своїй рясі. – Ти ж про онуків мріяла…
– Твоя правда… – погодилася з чоловіком.
Молодята з дружками наближалися до церкви, коли раптом Настя, побачивши циганку, повернулася до неї, простягаючи долоню. Мати її так і застигла на місці.
– Насте! Та що ж ти робиш?
І навіть добродушний отець Іван насупився і загудів гучним басом:
– Так не годиться, дочко! Тільки Бог визначає твою долю!
Але Настя тупнула ніжкою і розсміялася:
– Та чого ж тут боятися? Бог могутніший від ворожки! Чи не так, батюшко?
Промовчав священик, а Степан засунув руку в кишеню і висипав на ворожку жменю дріб’язку. Це вирішило справу.
Настуня радісно кинулася до нього, пригорнулася, а циганка почала вдивлятися в її ліву руку. Потім у напруженій тиші ламаною мовою заговорила, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настуні.
– Твій чоловік багатий, ах, який багатий. Дуже багатий! Могутній! І любитиме тебе, як лев…
Усі подивилися на Степана. Він опустив очі і весь зашарівся. А ворожка вже не говорила – кричала, входячи в дивний екстаз:
– Бачу далеку дорогу… по чорнобилю… перекотиполе… перекотиполе… Бачу… бачу тебе в перлах… І білі шовки на ніжках твоїх… І червона крівця на ручках твоїх…
Усі перезирнулися. Настала тиша. Настя трохи розгубилася, рука її затремтіла, але вона не прибрала її.
– Матимеш двох синів, як Єва… – вела далі циганка. – І два весілля, а одного чоловіка!
– Ха-ха-ха! – не втрималися подруги, а Настя теж засміялася. – Навіть два весілля і одного чоловіка? Як же це?
– Ото плете! – сердилася мати. – Хіба таке ворожать перед вінчанням? Досить!
Циганка зникла. Отець Іван підніс праву руку над молодятами й урочисто перехрестив їх. Настя пригорнулася до розгубленого Степана, і він посвітлішав на виду. Всі знову попрямували до церкви, яка вже відгукнулася прозорим дзвоном. І злетіли в небо лелеки, що звили гніздо біля самісінького купола.
На порозі молодих зустрічав священик. Але в мить, коли Настуня з подружками зробили крок на першу сходинку церкви, сталося щось страшне.
Удалині почулися крики. Уривчасті, пронизливі крики. Всі занепокоїлись і заметушилися. Раптом:
– Татари йдуть!
– Алла-гу! – пролунали дикі крики уже з вулиці й з усіх боків. Весілля миттєво розлетілося серед страшного переполоху. Кожен рятувався де міг. Хто в саду, хто між будинками, хто в заростях річки Липи, що протікала неподалік.
Вулиця вже була заповнена татарськими вершниками. Вони з диким криком мчали вперед. Густі гриви та хвости їхніх негарних коней, «бакематів», досягали землі. Багато весільних гостей були вже в їхніх руках – на арканах. Із передмістя доносилося ревище худоби. Тут і там клубочився дим…
Степан на руках заніс Настю до церкви, зачинив двері й побіг рятувати батьків.
А Настя кинулася до ікони Богоматері, впала на коліна, почала молитися, стискаючи до болю руки.
Сумно, як жива, дивилася на Настю Матір Божа з Немовлям на руках.
Гарячково задзвонив і раптом замовк дзвін.
За спиною дівчини щось ламалося, тріщало, вило, захлиналося. Вона не оглядалася. Молилася…
Раптом на її плече, на білу весільну сукню опустилася чорна долоня з брудними нігтями. Смикнула…
Дівчина знепритомніла. І в ту мить, коли падала на підлогу з вінком на голові, в круговерті світу, темряви та вогню їй здалося, що по щоці Богоматері скотилася сльоза.
Вели татари бранців Диким Полем, Чорним Шляхом ординським… Чорним звали тому, що бродило по ньому чорне нещастя, вбивство, грабіж, «чорна смерть» – чума, і чорні від горя невільники… І земля тут по природі чорна, а татарські коні, витоптавши траву, відзначили на ній чорну смугу шляху.
Стогін і мука…
Полонених чоловіків гнали пов’язаних, а жінок тільки під посиленим конвоєм. Хворого селянина, який не міг більше йти, вбили на місці. Інших «пригощали» ременями з вузлами для болю…
