Після Атланти, що так зачарувала нас аристократичним, хоча й дещо напускним шармом Півдня, Тарлтон не справив особливого враження. Тут було спекотніше, ніж в інших містах, які ми відвідали раніше, – дюжина новобранців зомліла вже в перший день під сонячним промінням Джорджії; й, коли під гарячим сонцем бачиш стадо корів, що чвалають центральними вуличками під крики темношкірих погоничів, усі ніби впадають у сонливість – хочеться порухати рукою чи ногою, аби усвідомити, що ще живий.
Тож я залишився в таборі, дозволивши лейтенанту Уоррену захопити мене розповідями про місцевих дівчат. Було це п’ятнадцять років тому, і я вже багато чого не пам’ятаю, крім того, що дні летіли один за одним і були цікавішими, ніж тепер; серце моє було спустошеним, бо та, образ якої бентежив душу протягом трьох років, – вийшла заміж. Я бачив уривки статей і фотографії в газеті. То було «романтичне весілля під час війни» – помпезне, але сумне. Я виразно побачив похмуре небесне сяйво, під яким відбувалася шлюбна церемонія, і як юного сноба мене охопила більше заздрість, ніж співчуття.
І ось настав день, коли я поїхав у Тарлтон підстригтися й випадково натрапив на давнього товариша – Білла Ноулза, з яким ми свого часу навчалися в Гарварді. Спочатку він служив у підрозділі Національної гвардії, що стояв у цьому таборі до нас, проте згодом перевівся в авіацію й залишився там.
– Радий нашій зустрічі, Енді, – сказав він із серйозністю, що йому не личила. – Поділюся з тобою всім, допоки не поїхав у Техас. Розумієш, у цьому місті є тільки три дівчини…
Я зацікавився; вбачалася мені якась містика в цьому.
– А ось і одна з них.
Ми стояли навпроти аптеки, тож він завів мене всередину й познайомив із леді, яка мені відразу не сподобалася.
– Інших двоє – це Ейлі Келхон і Селлі Керол Хеппер.
За тим, як він вимовив її ім’я, я здогадався, що він захоплений Ейлі Келхон. Він переймався тим, що вона робитиме, коли він поїде з міста, й домагався, щоб її дні були одноманітними й нудними.
Уже тепер, не вагаючись, можу зізнатися, що доволі сороміцький образ Ейлі Келхон – ох, яке ніжне ім’я! – тоді ввірвався у мої думки. У двадцять три неможливо не думати про заборонений плід, що належить іншому, хоч, якби Білл попросив мене, я б із чистою совістю, без жодних сумнівів, присягнувся б, що піклуватимуся про неї, як про сестру. Та він цього не зробив, тільки до останку нарікав, що йому доводиться їхати. Через три дні він зателефонував і повідомив, що наступного ранку їде з міста, тож хотів би мене запросити до неї сьогодні на вечерю.
Ми зустрілися біля готелю й, насолоджуючись квітковими ароматами спекотного вечора, пройшлися до середмістя. Чотири білих колони маєтку Келхонів височіли перед вулицею, виноград так густо нависав, звивався й чіплявся лозами за них, що веранда позаду здавалася темною печерою. Коли ми підійшли ближче, дівчина в білій сукні вибігла з будинку, вигукнувши:
– Ой, вибачте, я спізнилася! – і, подивившись на нас, додала: – Чомусь я була певна, що ви десять хвилин як прийшли…
Вона замовкла, коли почула, як скрипнув стілець, й інший чоловік, авіатор із табору Гарі-Лі, вийшов із пітьми веранди.
– Ох, Кенбі! – привіталася вона. – Як поживаєте?
Він і Білл Ноулз, ворогуючі суперники, завмерли в очікуванні, в повітрі запанувала напруга.
– Кенбі, любий, я б хотіла дещо сказати вам по секрету, – сказала дівчина після секундного збентеження. – Вибачте нам, Білле.
Вони відійшли вбік. Незабаром надзвичайно невдоволений Кенбі суворо промовив:
– Тоді – в четвер, але вже певно.
Ледь нам кивнувши, він пішов вниз доріжкою, а його шпори, якими він підострожував свій аероплан, мерехтіли у світлі ламп.
– Заходьте. Я ще не знаю, як вас звати…
І тут я зрозумів: переді мною – уособлення всього Півдня у всій своїй невинності. Я б упізнав Ейлі Келхон навіть тоді, коли б не чув Рута Дрейпера, коли б не читав книжку «Марс Чан». Її розум був таким витонченим, що вона вдало приховувала його під ніжною, чутливою добродушністю, з якою вела бесіду, а незмінна холодність – як наслідок безкінечної боротьби зі спекою. Навколо неї струменіло сяйво благого сімейства, що походило від героїчної епохи Півдня, навіюючи спогади про відданих батьків, братів, шанувальників. В її голосі можна було почути то сухі нотки суворих капітанів-янкі, що віддавали накази рабам, то змішані з ніжними переливами, що впліталися у якусь ще досі незнану чарівність цієї ночі.
Я ледь бачив її в напівтемряві, та, коли підвівся, щоб піти, – не варто було засиджуватися – вона стояла в оранжевому світлі, яке лилося у відкриті двері. Невисока на зріст і білява; на її обличчі було забагато рум’яна, що підкреслювала бліда пудра на носі, проте крізь цю маску вона сяяла, наче зірка.
– Коли поїде Білл, я ночами сидітиму тут – така самотня… Може, якось візьмете мене на танці до заміського клубу? – таке жалюгідне пророцтво розвеселило Білла.
– Зачекайте хвильку, – промурмотіла Ейлі. – Всі ваші значки перекрутилися.
