Опасно шутить писателю со словом.
Микола (Ніколай) Гоголь
Старенький мікроавтобус, що колись їздив гарними європейськими магістралями, тепер, підстрибуючи на вибоїнах, котиться битим українським шляхом. До дороги тісненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно і нощно гуркоче, вищить і мчить удалину…
Чергова сільська зупинка. Їх на цьому маршруті багато. Пасажири замовкають. До салону входить жінка. На ній – старий, але чистенький одяг. Схоже, зі секонд-генду. Вона, певно, лічить кожну копійку. З-під її хустки вибивається пасмо сивого волосся. А ще – у неї великі темні очі. Наче у Діви Марії на старовинній іконі…
За руку жінка веде миршавого хлопця десь років двадцяти. Шкіра зморшкувата, вузенькі плечі, руки… І порожній відсутній погляд.
Хлопець зодягнутий у щось темне. Як і жінка.
– Мамо… – тихо скиглить він.
Хтось поступається йому місцем. Він опиняється навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Зустрічаюся поглядом із ним. І стає незатишно…
«Спокійно, – кажу собі. – Це всього лише олігофрен, можливо, твій майбутній пацієнт…»
– Мамо, – знову хникає хлопець, – сядь біля мене…
– Синку, я ж поруч.
– Я скоро буду виходити, – каже дівчина, що сидить поряд. І піднімається з місця.
Син та мати сідають пліч-о-пліч. У материнських очах – важка печаль. Темна і тиха…
– Добридень, Маріє, – вітається хтось із знайомих.
Вона киває головою: «Добрий…»
– Таки їдеш?
– Їду… – каже. Й невимовна гіркота бринить у її голосі. З ока скачується сльоза.
Знайома не розпитує. Мовчить.
Хлопець лякливо тулиться до матері. Вона ніжно обіймає його. І здається; ці істоти – половинки одного цілого…
– Мамо…
– Все буде добре, Андрійку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…
Вона ще міцніше пригортає сина до себе.
Відводжу погляд. Автобус петляє дорогою. Обабіч – старі дерева. Поле, річка, заплава…
З’являються будиночки, церквиця на пагорбі, крамнички, базарчик. Богом забута місцина.
Виходжу з автобуса. Мої мимовільні супутники – теж.
Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.
Мати купує апельсин. Схоже, ті кілька гривень їй нелегко відривати від куцого сімейного бюджету…
На мить з-за хмари визирає сонечко. Кидає золоте проміння. У руці матері ніби спалахує помаранч. На її обличчі – посмішка. Апельсин легко перекочується із руки жінки на долоньку сина.
– Мамочко… – вдячно бринить його голос.
І ніби десь губиться…
Поряд зі мною – величний бароковий костел. На фасаді храму – ліпнина, фігури неначе відриваються від суєти земної, прагнучи небесного блаженства…
Костельний дзиґар – із поржавілими стрілками. Схоже, вони зупинились давно. Яке їм діло до того, чи день зараз, чи ніч? І чи весна нині, чи літо…
Храм існує у позачассі. Перенісся з іншої епохи, затримався трохи у нашому сьогоденні. Та воно скороминуще. А він стоятиме…
Колись у костелі звучав оргáн – урочисто й містично, наповнюючи звуками лункий простір. І відчували себе тут віряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…
На брамі костельної огорожі – поржавіла колодка. Такий же іржавий замок на дверях. Схоже, ніхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…
Але досить цих барокових рефлексій. Та й взагалі – що я знаю про бароко? Ось вона – реальність.
Жінка та хлопчина кудись пішли.
А з-за крислатих дерев на мене дивляться замкові мури. Таке доволі часто побачиш в Західній Україні. Стоїть воно, занедбане, занехаяне.
Україна ж – не Європа.
Там, у Європі, зáмки доглянуті, реставровані. На старовинних подвір’ячках гуляють туристи. А в Україні – замчиська-руїни. Вони непотрібні, зайві. Бо українцям потрібен степ. І воля – дика, безмежна.
Правда, цей замок виглядає досить непогано. Зберігся рів, який колись оточував його. Хоча води немає. Але все інше має вигляд солідний.
Іду містком. Ось і вежа, брама, через яку до замку в’їжджали. Немає в ній колишньої грізності, а є легкість і красивість. Ще й аристократичність…
Мені стає якось незручно за свій одяг – джинси, картата сорочка. Звісно, куди краще я почувався би в камзолі, фракові чи сюртукові… На голові мав би бути циліндр, а в руках – паличка з навершям зі слонової кістки…
Проходжу крізь ворота вежі. Ніхто мене не зупиняє, не питає. Зрештою, кому яке діло?
Опиняюсь на чималому подвір’ї. Воно затишне. Тут інший світ – як острівець серед розбурханого моря.
Уже підкрадається осінь. Позолота торкнулася кущів, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторі. Озираюся. Цим подвір’ям колись статечно гуляли вельможні пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять їх мури твердині… А воно…
Але замок таки доглядають.
Бо тут – психлікарня…
І це зрозуміло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стінами замковими…
– Молодий чоловіче…
До мене наблизився добродій у сірому костюмі.
– Це – провінція, – схоже, він говорить більше до себе, ніж до мене. – Глибинка. Навіть не райцентр. Розваг ніяких. Зате у нас – тихо. А що людині потрібно? Рівновага. Спокій… душевний.
«Та він – філософ», – думаю мовчки.
– Хоча вам зараз іншого прагнеться, – продовжує чоловік. – Молодість – час буяння, пригод. Але це мине…
Він замовкає. Стомлено дивиться навколо себе.
