За останній місяць він розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, після останньої попільнички, котра ще залишалась в оселі і використовувалась як мисочка для котячого молока, він зрозумів: повинно розбитися все, що має розбитися.
Все старе, все, що вже віджило і стало таким непотрібним… Зміни. Коло замикалось невпинно, і так триватиме завжди.
Йому було стільки літ, що навіть білки, навіть руді пронирливі білки…! І ті боялися згадувати його вік. Він став ним, тим іншим, котрий нещодавно полишив це життя, і навіть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Він страждав, відверто нудився від того, що має залишитись, однак то було невідворотно. Бо така домовленість з шаманом існувала між ними з Шаманом від самого початку. Від самого початку. Він не міг просто так взяти і поїхати.
Син вмовляв, звісно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотів всіма фібрами своєї душі. Скоріше був вже дорослим, занадто дорослим, аби піддатись почуттям і егоїстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме він.
Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежується лише їхніми з Леонідом бажаннями. Є ще обов’язок і честь. Є спадковість передачі знань. І це ні за які гроші не купити.
Возз’єднання нового шамана, себто сімдесятисемирічного колишнього зека, а до того – професора київського університету, і його сина – сорока двох річного начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет Дніпропетровського заводу (ОКБ-586) і колишнього капітан-лейтенанта, командира бронекатеру Пінської військової флотилії відбулося відразу після закінчення концерту Наталії Кончаловської в Новосибірському Академмістечку.
Леонід Іванович кинувся до бородатого діда без віку, в котрому впізнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибірського заслання та ініціації був таки його батьком і носив ім’я Іван Краузович, зумів щось віднайти всередині себе і з усмішкою, котра була помножена в тисячу разів на сльози радості, відповів йому навзаєм палкими обіймами.
– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотів Леонід Іванович, котрому враз стало зовсім мало літ, і ніби не було поміж ними розставання, не було війни і того всього мракобісся по тому…
– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…
– Та як? Ви що, все забули? – зі здивуванням вимовив Леонід.
– Я все відпустив, Льоньо…
– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаєте маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонід, поправляючи на переніссі окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаєте мене?.. Що трапилось з вами?..
– Я став іншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яної настоянки, синку? Підемо, підемо звідси… Я поясню.
– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоці.
Новий шаман тоді, себто Іван, Іван Краузович, який наразі носив нове ім’я після ініціації в Знання, однак те не називав нікому, і лише летяги звичайні, та й ті лише подумки, могли його цим таємним ім’ям називати, поплескав сина по плечу і легенько підштовхнув чоловіка до виходу з залюдненої зали. А білки за вікном Будинку вчених Новосибірського Академмістечка лише зацокали кедровими горішками, сидячи на гілці прадавнього дерева.