Богатир сплюнув і процідив крізь зуби своєму корєшу: «Не пресуй. Я жерти хочу». Потім для більшого переконання штовханув того в плече, коли демонстративно перевальцем залишав «Коктейль-хол». Офіціантка крикнула йому навздогін: «А напої!? Виливати?» Вісімнадцятирічний білобрисий велетень, який завдяки парашутному спорту, що ще більше підсилив його природні мужність і статуру, мав на вигляд усі двадцять п’ять із лишком, люто зиркнув на неї: «Ти зовсім здуріла? Ми за „тошнотіками” зганяємо й назад. Одна нога тут, друга там. Тільки спробуй прибрати!» Його корєш (на вигляд вісімнадцять, а насправді начальник цеху авіаційного заводу) тільки й встиг витріщитися своїми великими очима та кілька разів кліпнути.
Ішли швидко, руки в кишенях штанів – позаяк кінець зими видався морозним.
– Ну ти її..! Ай, – корєш хвацько мотнув ліктем, імітуючи хук з правого боку, – сильно вдєлав ту офіціантку!
Роман хмикнув, але промовчав. Він знав. Знав, що цю стару жінку, що працює в «Коктейль-холі» ще з часів повоєння, звати Раїса. Чув її історію від батька, як вона, чистокровна єврейка, в часи фашистської окупації спала з німецьким офіцером, щоб уникнути Бабиного Яру. А ось її дочку розстріляли. І ця Раїса нікого з рідні не має. Про це батько за пізньою вечерею розповідав мамі – Наталі, частуючись коньяком із трофейних чарок (а Роман, як це часто бувало, підслуховував за дверима). На Володимирській усі знають, що вона німецька вівчарка, але вирішено було її не чіпати, і що вона завербована в агентуру: «здає» зальотних іноземців, які приходять у «Коктейль-хол», а інший контингент, крім золотої молоді й кількох емдебешників, чия контора на Володимирській зовсім поруч, туди не заглядає.
Давно це було… Тато Романа був майором МДБ[1], була красуня-мама – завжди напідпитку, завжди у якомусь неймовірному трофейному спідньому, ледь прикритому оксамитовим халатом, про який батько жартував, що той зняли з убитого німецького генерала. Не життя – казка…
Аж ось. У п’ятдесят третьому батька засудили як ворога народу й відправили до Сибіру. Мама, нарешті, вдяглася, враз постарішала й похмурнішала. І почала мешкати з одноногим, голомозим сусідом. Роман зовні виказував йому свою прихильність, а насправді зневажав його, бо, хоча той і був героєм війни, зовсім не походив на батька. Якийсь тихий, пригнічений, не виступав… Поставити себе не міг. Як мишка…
Роман дуже боявся стати таким, як він. Однак даремно. Йому б це не вдалося. Як в пісні:
Там, на шахте угольной,
Паренька приметили,
Руку дружбы подали,
Повели с собой.
Девушки пригожие
Тихой песней встретили,
И в забой направился
Парень молодой.
Щоправда, шахтою став йому цех авіазаводу. В МДБ його ніхто не чекав і, як він сподівався, після закінчення школи розмови з ним не проводили. Себто ніхто його не вербував. Роман, хай там як, був недурним. У школі вчився на відмінно, не так, як його старший брат, і збирався вступати на фізмат до КПІ (ну прям тобі «гамлетівська» історія – співмешканця мами ненавидів таємно, а в його виш милився, та ще й на суміжну дисципліну). Однак, як то кажуть і нині в селі: «Людина припускає, а Бог вирішує».
Чи це була випадковість? Хто зна… Відтоді, як батька під білі рученьки забрали, Роман став вельми некерованим підлітком.
На випускному напився – побився – зламав руку завучу (Може, це карма? Його ж батько зламав зап’ясток блатарю на етапі!) – відділок міліції – затримання. Затримано. Все… Вам може здаватися що це жарт, шановні, однак, далекого п’ятдесят восьмого з такою біографією було складнувато вступити на фізмат, навіть якщо в тебе були одні п’ятірки, бездоганна репутація і знайомства. Мамин цивільний чоловік намагався (Роман був у курсі) якось залагодити ту ситуацію. Однак навіть його авторитету забракло. Декан тільки розвів руками: «Якби хоч місяць після міліційного відділку минув перед іспитами, а так – не можемо. Пробач. Ідеолог не пропустить».
