Христос воскрес на третій день по смерті. І сказав до учнів своїх: «Так написано є, І так потрібно було постраждати Христові, І воскреснути з мертвих дня третього, І щоб Ймення, І прощення гріхів між народами усіх, від Єрусалима почавши».
Коли думаєш про свій народ, приходить на пам’ять «Скорбна мати» П. Тичини:
Ідіте в Україну,
Заходьте у кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.
О Українська земле! Ти – сто разів розтерзана, двісті – розп’ята, осквернена, обпльована, забита. Чи прийде твоє Воскресіння?!
Мабуть, є щось спільне у долі Твоїй зі Спасителем…
До розп’яття і воскресіння була Тайна Вечеря.
«…Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм Учням, І казав: “Прийміть, споживайте, – це тіло Моє”. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!”»
Ы ми споживали тіло брата свого, проливали сторіками кров козацького роду, проклинаючи, забували та нехтували нашою прадідівською славетною минувшиною. Забуваючи, плюндрували козацькі могили.
Зраду чинили Історії нашій.
І була Юдина зрада.
«Тоді один із Дванадцятьох, званий Юдою Іскаріот-ським, подався до первосвящеників, І сказав: “Що хочете дати мені, І вам покажу Його, І видам Його!” І вони виплатили йому тридцять срібняків».
Отак і ми, за безцінь продавали батьківські скарби, міняли їхню славу на славу підлабузників та манкуртів-безбатченків, за жалюгідний мізер платні відмовлялись від їх козацької справи – боротьби за волю України.
«…тоді він став клястися та божитися: “Не знаю цього чоловіка!” І заспівав півень тієї хвилі. І згадав Петро сказане слово Ісусове: “Перш ніж заспіває півень – відречешся ти тричі від Мене”».
Петро відрікався тричі. Ми ж – тридцять по тричі. Зрікались Бога, Церкви, могил наших прадідів-дідів, зрікалися «зрадника», що фундуював церкви та школи, – гетьмана І. Мазепи, зрікалися вигнанця, що і на чужині життя віддавав за Батьківщину, а згадували лише «як про співучасника страшного злочину, що не доніс про нього», – гетьмана П. Орлика, зрікалися нескореного тортурами та сильного духом, що царю без остраху говорив у вічі слова правди, – гетьмана П. Полуботка.
Зрікалися рідної мови, рідної пісні, батьківської віри, рідної історії, власного родоводу, власного коріння.
Немає призабутої спадщини, є спадщина зречень.
І був суд у Понтія Пілата.
«І як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший станеться, набрав він води, та й перед народом умив свої руки та й сказав: “Я невинний у крові Його!”»
Подивимось на руки свої.
І були муки, і були знущання, і була Голгофа.
«І роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялись з Нього й казали: “Радій, Царю Юдейський!” І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й били по голові Його.»
Голгофи у нашого народу як верстові стовпи.
Голгофа голодоморів.
Голгофа сталінської опричини.
Голгофа фашизму.
Голгофа брежнєвсько-андроповського мовчання.
Голгофа Чорнобиля.
Стачило б на кількасот літ.
Настав день. І Воскрес Він!
Настав час воскресіння і для України!
Воскресни, наш козацький роде! Воскресни в нащадках своїх! Бо воскреслому роду – не буде переводу!
Розкидавши каміння нашої історії – збираймо ж, браття, його заради долі кращої для нашої Батьківщини, во ім’я славних пращурів – козаків, Когорти Лицарів – Не-переможених Силою та Духом!
Прочитайте знову сторінки нашої історії!
Хай долі наших Ясновельможних гетьманів допоможуть вам осмислити її!
«Особисто знаний ворогами» Дмитро Байда-Вишневецький (р. н. невід.—1564)
З-поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду козацької історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, що походив з роду князів Гедиміно-вичів і який на початку 1550-х років заснував замок на острові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.
Ім’я Дмитра Вишневецького, князя із литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, – вперше згадується в документах 1545 року під час ревізії Кременецького замку. У цей час королівський комісар Лев Патій проводив люстрацію (ревізію) Волинського воєводства. Документи свідчать про те, що князь Дмитро Іванович Вишневецький особисто прибув до міста Кременець, де перебував королівський комісар, і показав, що у Кременецькому повіті він володіє помістями Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Камарин, Крутнів і Лопушне. Князь був одним з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів.
Як засвідчує «Родословна книга», батько Д. Вишневецького – князь Іван Михайлович з 1533 року був старостою єйшиським і воронянським, з 1536-го – про-пойським і чичерським, а з 1541 року – канівським та черкаським. Помер він у 1543 році. Мати – Анастасія Семенівна, дочка Семена Олізаровича і княгині Острозької, сестри князя Костянтина, ревнителя православ’я в Україні, народила чотирьох синів – Сигізмунда, Дмитра, Андрія, Костянтина – і доньку Катерину.
