Володимир Сосюра народився у родині бідного службовця. Сам він про це пише так: «Народився я на станції Дебальцеве о десятій годині ранку шостого січня 1898 р. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила з вагона, і її ударив у живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно. Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула: «Чорт!» – і знепритомніла» (із роману «Третя Рота»).
Дебальцеве моє, колиско днів моїх,
Це ти мені дало співучу, ніжну вдачу,
І славлячи життя невиданий розбіг
Я піснею тобі, Дебальцеве, віддячу.
Сосюра – це псевдонім. Справжнє прізвище поета – Сюсюра. Під цим прізвищем у поховальній книзі за 1915 р. записано поетового батька. І першу збірку віршів «Пісні крові» (1918) юний автор видав під прізвищем Сюсюра. Так він підписувався і в газеті «Український козак» (1919).
Як же Сюсюри з’явились у Донбасі? Романтична легенда, до поширення якої доклав зусиль поет, оповідає, що під час війни Росії з Наполеоном (1812 р.) такий собі француз Сюсюр залишився на Донбасі. Згодом у когось із предків поета з’явилося бажання змінити немилозвучне «Сосюра» на «Сосюр» (справді, прізвище де Сосюр є у Франції). «Але дід мій підписувався «Соссюр» і казав, що наше прізвище українізували писарі. Можливо, це так і було. Очевидно, мій предок – чомусь мені здається, що він з південної Франції, Провансалю, – потрапив до Запорозької Січі, де писарі записали його «Сюсюрою». Мої родичі, звичайні селяни і робітники, кажуть: «Ми – французи».
Нині дослідниками простежено родовід поета до XVІІІ ст., і встановлено, що багато родин з прізвищем Сюсюр проживали в місцевості понад Дінцем.
Сам Володимир Сосюра не раз підкреслював, що в нього козацьке серце, козацька душа, козацька вдача. У його роду було чимало бурхливих характерів.
В одній із біографічних нотаток поет писав: «Дід мій, по батькові, Володимир Кирилович Сосюра, виховувався поміщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли він підріс, його віддали в Лисичанську штейгерську школу, дворічну. Дід не хотів учитись, прибігав додому і ховався на печі. Тоді приходив прикажчик поміщика з мішком. У цей мішок він, як порося, заштовхував мого діда і тягнув його на плечах кілька кілометрів, у Лисиче. Дід закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров’я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем луганського «крестьянского присутствія». За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився: «Я крестьянином родился й таковым хочу умереть». На старості йому дали казьонку, і він до самої смерті торгував горілкою на користь російської імператорської армії, яка одягалася і годувалася за прибуток од продажу горілки. Дід, як і мій батько, писав вірші, теж із сатиричним уклоном і теж українською й російською мовами. Пам’ятаю зміст його сатиричної поеми українською мовою, датованої 1859 р. Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка, але за Вітчизняної війни все загинуло, і портрет мого прадіда Майбороди – теж… Дід її дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але іншою, суворою і мужньою любов’ю. Він бачив, що татко талановитий і сам проб’є собі дорогу. Дід після своєї смерті не залишив батькові спадщини. В заповіті було написано: «Сыну Николаю ничего не завещаю…» (із роману «Третя Рота»).
У своїх спогадах, автобіографіях В. Сосюра неодноразово наголошує на непосидющій вдачі свого батька – Миколи Володимировича, вихідця із селян. «Батько мій за походженням (чоловіча лінія) француз, – правильно прізвище «Соссюр», навіть з префіксом «де». «По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорізькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Батько також учився… Він писав вірші й малював. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні».
«Батько мій теж учився в штейгерській школі, але вже трирічній, та не скінчив її. Він почав учитися з п’яти літ, на колінах у вчителя. Закінчив церковно-приходську школу, потім міське начальне училище. Мріяв бути моряком, але мрії не здійснились, і він став учнем штейгерської школи. Вчився він на «відмінно» і одержував як відмінник казьонну стипендію. Маму дуже смішило, коли мій батько, безвусий парубійко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класі, своїх бородатих старшокласників, і, коли вони туго сприймали його пояснення, він нервував і називав їх «ослами». Але вони не ображались на нього, бо він так їх називав заслужено. За рік до закінчення штейгерської школи батько був виключений за участь у революційному гуртку з формуліровкою: «За п’янство». Тільки завдяки зв’язкам діда батько не був засланий туди, куди Макар телят не ганяв» (
