– Не вийде звідти, кажу ж вам, – промовив прищавий, упевнено киваючи. – Уже година з чвертю, відколи туди заліз. Уже по ньому.
Міщани, з’юрмившись серед руїн, мовчали, вдивляючись у зяючий чорний отвір у руїнах – напівзавалений вхід до підземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, відкашлявся й стягнув з голови м’ятий берет.
– Почекаймо ще, – сказав, обтираючи піт з рідких брів.
– Чого? – чмихнув прищавий. – Там, у льохах, василіск сидить, чи ви, войте, забули? Хто туди входить, тому гаплик. Чи мало там людей загинуло? То чого нам чекати?
– Але ж ми домовлялися, – невпевнено буркнув товстун. – Як же воно?
– Із живим ви, войте, домовлялися, – заговорив товариш прищавого, велетень у шкіряному різницькому фартусі. – А зараз він мертвий, це точнісінько, наче сонце на небі. Наперед було відомо, що на погибель іде, як й оті інші. Він же навіть без дзеркала поліз,[1] з мечем тільки, а без дзеркала василіска не забити, кожен про те зна.
– Заощадили ви грошики, войте, – додав прищавий. – Бо й платити за василіска нема кому. Тож спокійнісінько йдіть собі додому. А коня та речі чаклуна ми візьмемо, чого добру пропадати.
– Ага, – сказав різник. – Кобилка файна, та й в’юки незле напхані. Заглянемо, що там усередині.
– Як же воно? Шановні?
– Мовчіть, войте, і не втручайтеся, бо ґуля вискочить, – застеріг прищавий.
– Файна кобилка, – повторив різник.
– Облиш того коня у спокої, любчику.
Різник повільно повернувся у бік чужинця, який вийшов з-за муру, з-за спин людей, які з’юрмилися навколо входу до льоху.
Чужак мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну туніку поверх підбитого ватою каптану, високі їздові чоботи. І жодної зброї.
– Відійди від коня, – повторив уїдливо. – Бо що воно? Чужий кінь, чужі в’юки, чужа власність, а ти піднімаєш на неї свої каправі очиська, тягнеш до неї свої паршиві лапи? Чи так годиться?
Прищавий, потроху засовуючи руку за пазуху куртки, глянув на різника. Різник кивнув, повів підборіддям у бік групи, і звідти вийшло ще двійко: кремезних, коротко стрижених. Обидва мали палиці, такі, якими на різниці глушать тварин.
– І хто ви такий, – запитав прищавий, не виймаючи руку з-за пазухи, – щоби патякати, що годиться, а що ні?
– Нема тобі до того діла, любчику.
– Зброї не носите.
– Правда. – Чужак посміхнувся ще уїдливіше. – Не ношу.
– Це недобре. – Прищавий вийняв руку з-за пазухи, разом із довгим ножем. – Це дуже недобре, що не носите.
Різник також витягнув ножа, великого, наче мисливський корд. Ті двоє ступили уперед, піднімаючи палиці.
– Не мушу носити, – сказав чужак, не рухаючись із місця. – Моя зброя зі мною ходить.
З-за руїн м’яким упевненим кроком вийшли дві молоді дівчини. Натовп одразу розступився, відсахнувся, порідшав.
Обидві дівчини посміхнулися, блискаючи зубами, примружуючи очі, з кутиків яких бігли до вух широкі сині смуги татуювань. На міцних стегнах, що видніли з-під рисячих шкір, та на голих зграбних руках вище кольчужних рукавичок грали м’язи. З-за плечей, також захищених кольчугами, стирчали руків’я шабель.
Прищавий повільно зігнув коліна, опустив ножа на землю.
Із діри в руїнах почувся стукіт каміння, хрускіт, після чого з темряви виринули долоні й вчепилися у вищерблений край муру. За долонями з’явилися – по черзі – голова із білим, припорошеним цегляним пилом волоссям, бліде обличчя, руків’я меча, що видніло з-за плеча.
Натовп загудів.
Біловолосий, горблячись, витягнув з діри щось дивне, чудернацьке тіло, вишмаруване у просякнутому кров’ю пилу. Тримаючи створіння за довгий ящірковий хвіст, він мовчки кинув його під ноги товстому войту. Війт відскочив і перечепився об повалений фрагмент муру, дивлячись на закривавлений пташиний дзьоб, перетинчасті крила й серповидні кігті на вкритих лускою лапах. На роздуте горло, колись кармінове, а зараз – брунатно-руде. На шклисті, запалі очі.
– Оце – василіск, – сказав біловолосий, обтрушуючи штани від куряви. – Відповідно до умови. Мої двісті лінтарів, якщо ваша ласка. Чесних лінтарів, не пообрізуваних.[2] Попереджаю – я перевірю.
Війт тремтячими руками вигріб капшук. Біловолосий роззирнувся, на мить зупинив погляд на прищавому, на ножі, що лежав у того біля ноги. Подивився на чоловіка у брунатній туніці, на дівчат у рисячих шкірах.
– Як завжди, – сказав, виймаючи капшук із тремтячих рук війта. – Ризикую для вас шиєю за малий грош, а ви тим часом підбираєтеся до моїх речей. Ніколи, най вас зараза, не змінитеся.
– І пальцем не торкнулися, – замимрив різник. Ті двоє із палицями давно розчинилися у натовпі. – І пальцем ваших речей не торкнулися, пане.
– Я дуже радий, – посміхнувся біловолосий. Побачивши його посмішку, що, наче рана, розквітла на блідому обличчі, натовп почав швиденько розходитися. – І тому, братику, тебе я також і пальцем не торкнуся. Підеш собі з миром. Але підеш швидесенько.
Прищавий, задкуючи, намагався відступити. Прищі на його раптом зблідлому обличчі стали до бридкого помітними.
– Гей, почекай, – сказав до нього чоловік у брунатній туніці. – Я про дещо забув.
– Про що… пане?
– Ти вийняв проти мене ножа.
