Потім казали, що чоловік той прийшов у місто з півночі, через браму Линварів.[2] Йшов пішки, а нав’юченого коня вів за повід. Стояло пізнє пообіддя, і крам линварів та римарів було замкнено, а вуличка була порожньою. Було тепло, але чоловік той мав напнутого на плечі чорного плаща. Чим привертав увагу.
Затримався він перед корчмою «Старий Наракорт», постояв хвильку, дослухаючись до гомону голосів. У корчмі, як завжди о цій порі, було повно людей.
Незнайомець не зайшов до «Старого Наракорту». Потяг коня далі, вуличкою вниз. Там була інша корчма, менша, і звалася вона «Під Лисом». Тут було пусто. Корчма мала не найліпшу славу.
Корчмар підняв голову від діжки з квашеними огірками й зміряв гостя поглядом. Чужинець, все ще у плащі, стояв перед шинквасом рівно, нерухомо, мовчав.
– Що дати?
– Пива, – сказав незнайомець. Голос мав неприємний.
Корчмар обтер руки полотняним фартухом та наповнив кухоль. Кухоль був надщербленим.
Незнайомець не був старим, але волосся мав майже біле. Під плащем він носив потертий шкіряний кубрак,[3] шнурований під шиєю та на плечах. А коли стягнув плаща, усі помітили, що на спині, на паску, мав меча. Не було у тому нічого дивного, у Визімі чи не всі ходили зі зброєю, тільки-от ніхто не носив меча на спині, ніби лук чи колчан.
Незнайомець не всівся за стіл поміж нечисленими гостями, а й далі стояв біля шинквасу, міряючи хазяїна пронизливим поглядом. Сьорбнув із кухля.
– Шукаю кімнату на ніч.
– Не маю, – буркнув корчмар, зиркаючи на чоботи незнайомця, закурені та брудні. – У «Старому Наракорті» спитайте.
– Я волів би тут.
– Не маю, – корчмар нарешті упізнав акцент незнайомця. То був рівієць.
– Заплачу, – промовив чужинець тихо, мовби вагаючись.
Саме тоді й розпочалася та паскудна історія. Віспуватий бурмило, котрий похмуро спостерігав за незнайомцем із тієї самої миті, як той увійшов, устав і приступив до шинквасу. Двійко його приятелів стали позаду, на відстані двох кроків.
– Нема місця, гультіпако, сволото рівійська, – чвиркнув віспуватий, ставши впритул до незнайомця. – Нам тут, у Визімі, такі, як ти, не потрібні. Це порядне місто!
Незнайомець узяв кухля та відсунувся. Глянув на корчмаря, але той відвів очі. Йому б і на думку не спало захищати рівійця. Зрештою, хто тих рівійців любить?
– Кожен рівієць – злодій, – вів далі віспуватий, дихаючи пивом, часником і злістю. – Чуєш, що кажу, вилупку?
– Не чує. Йому вуха лайном позакладало, – сказав один із тих, задніх, а другий зареготав.
– Плати й вали звідси! – верескнув подзьобаний.
Незнайомець тільки тепер подивився на нього.
– Пиво доп’ю.
– А ми тобі допоможемо, – просичав бурмило.
Він вибив з рук рівійця кухоль і, одночасно хапаючи зайду за плече, вчепився пальцями у ремінь, який перекреслював навкіс груди чужинця. Один із тих, іззаду, піднімав кулак для удару. Чужак крутнувся на місці, вибиваючи віспуватого з рівноваги. Меч засичав у піхвах та коротко зблиснув у світлі каганців. Завирувало. Крик. Хтось із відвідувачів кинувся до виходу. З гуркотом упав стілець, луснула об підлогу глиняна миска. Корчмар – губи у нього тремтіли – дивився на жахливо розрубане обличчя віспуватого, який, чіпляючись пальцями за край шинквасу, саме зсувався, зникав з очей, немовби тонув. Ті двійко лежали на підлозі. Один нерухомо, а другий звивався і трясся у темній калюжі, що швидко збільшувалася. У повітрі, свердлячи вуха, вібрував тонкий, істеричний жіночий крик. Корчмар затремтів, хапнув ротом повітря й почав блювати.
